«Боже великий,
дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не
можу змінити», – благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини
світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних
сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із
Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях».
А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі
світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне
буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому. 😮
Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у
всіх думках, вела його світами, дарувала
терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані
буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали.
☝Дмитро Кешеля писав не фантастичний
роман. Це –
глибокий і тремтливий роздум про
людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої
неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.
У цьому світлому романі – не
трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена
мудрістю часів афористичність:
«Життя — це вічний біль, з яким треба боротися і
перемагати».
«Дорога закладена в тобі, і все буде
гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці».
«Від тих, хто втрачає смисл життя,
відвертається удача».
«Усе проходить, усе минає, як
благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах».
Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й
емоцій, без яких кам’яніє серце, прикликає
цей роман-видіння, роман-одкровення.
Немає коментарів:
Дописати коментар