🇺🇦Синьо-жовтий над парламентом💙💛

💡Сьогодні виповнюється 35 років від дня, коли синьо-жовтий прапор уперше замайорів над будівлею Верховної Ради України. Це сталося 4 вересня 1991 року.

 

Минуло лише одинадцять днів після проголошення незалежності України. 24 серпня український прапор урочисто внесли до сесійної зали Верховної Ради, але над куполом парламенту його тоді ще не підняли.

 

4 вересня це питання знову постало під час пленарного засідання. У стенограмі того дня збереглися виступи депутатів і тексти запропонованих постанов. Після обговорення Верховна Рада ухвалила рішення підняти над будинком парламенту національний синьо-жовтий прапор.

 

Під стінами Верховної Ради того дня зібралися люди, які вимагали, щоб український стяг з’явився над парламентом. Зрештою прапор підняли над будівлею.

 

Спочатку поруч із синьо-жовтим ще залишався червоно-синій прапор УРСР. Однак невдовзі його зняли, і над парламентом залишився український стяг.

 

На той момент синьо-жовтий прапор ще не був офіційно затверджений саме як Державний Прапор України. 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України дозволила використовувати синьо-жовтий прапор у протокольних заходах до прийняття Конституції України. А 28 січня 1992 року Верховна Рада України окремою постановою затвердила його як Державний Прапор України.

 

Сьогодні ця подія може здаватися цілком природною: над українським парламентом майорить прапор України. Але 4 вересня 1991 року це було рішення, за яке ще доводилося сперечатися й голосувати.

 

📜Історію таких моментів варто пам’ятати – не лише як сторінку календаря, а як частину шляху, яким Україна прийшла до своєї незалежної держави.

📚Дивовижний світ літератури✨

Презентація книжкової виставки сучасних українських письменників
 
Віртуальна виставка
 
🎓 Початок нового навчального року – це зошити, підручники, розклади й нові маршрути. І водночас це гарна нагода відкрити для себе нові історії. Адже книжка легко переносить у різні часи й місця.
 
В одній книжці на нас чекає Київ початку ХХ століття, де поруч із людьми живуть мавки, упирі та інша нечисть. В іншій – Станіславів минулої епохи, людські стосунки, прив’язаність і непростий вибір. Десь нас зустріне Львів 1990-х, десь – Донбас воєнних років, а десь – Крим, побачений очима людини, яка намагається зрозуміти власну історію та ідентичність.
 
Сучасна українська література дуже різноманітна. Вона може бути смішною й тривожною, легкою й болючою, реалістичною та фантастичною. Вона розповідає і про сьогодення, і про складне минуле, а інколи просто дозволяє насолодитися хорошою історією.
 
З нагоди початку навчального року ми підготували віртуальну книжкову виставку «Дивовижний світ літератури» – невелику мандрівку сучасною українською прозою та поезією.

📖«Інтернат», Сергій Жадан
 
Січень 2015 року. Донбас. Учитель Паша опиняється перед війною, яка вже не є чимось далеким і абстрактним. Йому доведеться перетнути лінію фронту, щоб забрати з небезпечного міста свого племінника. Це роман про вибір, страх, відповідальність і про те, де насправді починається дім.
 
📖«Фелікс Австрія», Софія Андрухович
 
Станіславів початку ХХ століття, дві жінки, чиї життя виявилися тісно переплетеними, і загадковий хлопчик Фелікс, поява якого змінює їхній світ. Історичний роман, у якому багато атмосфери старого міста, людських пристрастей, залежності, любові та свободи.
 
📖«За Перекопом є земля», Анастасія Левкова
 
Роман про Крим, історію, пам'ять і пошуки власної ідентичності. Це історія дорослішання й поступового відкриття складного світу, у якому переплітаються українська, кримськотатарська та інші культурні історії півострова.
 
📖«Доця», Тамара Горіха Зерня
Донецьк 2014 року. Життя головної героїні руйнується разом зі звичним світом, але саме серед війни вона поступово знаходить нову опору. Це роман про людську витримку, допомогу, відповідальність і здатність залишатися людиною навіть тоді, коли навколо все змінюється.
 
📖«Я бачу, вас цікавить пітьма», Ілларіон Павлюк
 
Похмурий психологічний трилер із детективною інтригою. Київського кримінального психолога Андрія, який пройшов війну в Афганістані, відправляють у віддалене селище, де зникає маленька дівчинка, а місцеві мешканці говорять про Звіра – серійного вбивцю.
 

📖«Лазарус», Світлана Тараторіна
 
Київ 1913 року в іншій реальності, де люди і міфічні істоти живуть поруч. Детектив, міське фентезі, українська міфологія та історичні мотиви сходяться в одному незвичному світі.
 
📖«Драбина», Євгенія Кузнєцова
 
Толік купує будинок далеко від своєї родини, сподіваючись нарешті пожити на власний розсуд. Але війна вносить свої корективи – мрія пожити в тиші руйнується, коли до нього приїздить ціла родина. Іронічна, тепла й водночас дуже сучасна історія про дім, близьких людей та те, від чого не втечеш навіть за тисячі кілометрів.
 
📖«Дім для Дома», Вікторія Амеліна
 
Львів 1990-х очима незвичайного оповідача – пса Дома. Історія родини, пам’яті, втрат і тих невидимих зв’язків, які поєднують людей, тварин і простір, у якому вони живуть.
 
📖«Список кораблів», Сергій Жадан
 
Шістдесят віршів про пам'ять, любов, втрати, людей і міста, які залишаються з нами. Це поетична книжка про тих, кого неможливо просто викреслити з власної історії.
 
📖«Ворошиловград», Сергій Жадан
 
Герман Корольов повертається на Луганщину, у край свого дитинства, після звістки про зникнення брата. Подорож поступово перетворюється на спробу повернути собі минуле, пам'ять і відчуття приналежності до місця, яке називаєш своїм.
 
📜 Десять книжок – десять різних світів.
 
Література дозволяє залишатися в своїй кімнаті й водночас опинитися в іншому місті, іншій епосі чи навіть у вигаданому світі. Вона ставить запитання про нас самих, про інших людей, про країну, пам’ять, дім і майбутнє.
 
Нехай новий навчальний рік почнеться не лише з підручників, а й із цікавої книжки. Можливо, саме вона надовго залишиться з вами.📚💙💛

📚🏛️Книжки мають свої адреси: музеї письменників в Україні та світі

Що буде, якщо сторінки улюбленої книжки раптом отримають адресу?
 
Можна буде зайти у двері, якими колись користувався письменник, побачити його робочий стіл, книжки, особисті речі, сад за вікном – і зрозуміти, що література народжується не в абстрактному просторі, а в конкретних кімнатах і будинках.
 
Саме такими місцями є літературно-меморіальні музеї та будинки-музеї письменників. Деякі з них зберегли справжні помешкання авторів, інші відтворюють їхній побут, а іноді сам будинок настільки тісно пов'язаний із творчістю письменника, що стає частиною літературної історії.
 
В цьому дописі зібрали кілька таких місць – в Україні та за її межами.
 
🏡Дім Івана Франка у Львові

Родинний дім Івана Франка розташований на мальовничому пагорбі Софіївки – відомої львівської дільниці.
 
Це невелика двоповерхова вілла, збудована у «швейцарському» стилі за кошти родини Франків. Її будували протягом 1901–1902 років. Сім’я письменника оселилася тут 1902 року, і саме тут Іван Франко прожив останні 14 років життя.
 
Сьогодні тут працює «Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка – Дім Франка». Адреса музейного комплексу – вул. Івана Франка, 150/152.
 
У меморіальній експозиції зберігаються особисті речі Франка та його родини, фотографії, картини, подарунки друзів і гостей. Тут можна побачити й родинний салон-кабінет – найбільшу і найсвітлішу кімнату будинку, яка за життя письменника була водночас родинною вітальнею та його робочим кабінетом.
 
Цікаво, що в домі Франка була окрема бібліотека. Книжки завжди були однією з найбільших цінностей письменника. Сьогодні бібліотечні шафи музею заповнюють книжки, зібрані відповідно до каталогів Франка. Так вдалося відтворити частину його книгозбірні.
 
Тобто це не просто музей про письменника. Це родинний дім, у якому Франко жив і працював останні 14 років.
 
🏡Колодяжне – дім Лесі Українки

У селі Колодяжному на Волині розташований «Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки».
 
Колодяжне було справжнім родинним домом Косачів. 1882 року родина переїхала сюди, а Леся Українка прожила тут близько 25 років із перервами. Саме тут вона написала свої перші твори, перекладала, навчала молодших брата і сестер, приймала гостей і поверталася після подорожей та лікування.
 
На території садиби збереглися меморіальні будинки, дерева, посаджені Косачами, родинні речі та інші пам'ятки, пов'язані з історією родини.
 
Коли родина Косачів збільшилася, Петро Косач збудував два менші будиночки, які нині називають «Білим» і «Сірим». «Білий» будинок звели 1890 року. У ньому була окрема кімната Лесі – так звана рожева кімната.
 
Саме в цій кімнаті Леся Українка написала близько 80 поезій і підготувала до друку свою першу поетичну збірку «На крилах пісень», яку надрукували у Львові 1893 року. Тут же, у 19 років, вона уклала підручник стародавньої історії східних народів за німецькими та французькими першоджерелами.
 
Навпроти «Білого» будинку стоїть «Сірий», який у родині Косачів називали батьківським. Нині в ньому відтворено спальню, вітальню та кабінет Олени Пчілки.
 
Музей Лесі Українки у Колодяжному відкрили 1949 року. На місці великої садиби, зруйнованої під час Другої світової війни, згодом звели двоповерхову будівлю музею. Навколо зберігся сад, а з оригінальних насаджень – зокрема груша, посаджена наймолодшою донькою Косачів Ізидорою, та кущі кизилу.
 
Садиба допомагає краще уявити, в якому просторі Леся Українка жила і писала.
 
🏡Будинок Михайла Коцюбинського у Чернігові

На вулиці Коцюбинського, 3 розташована садиба Михайла Коцюбинського. Письменник придбав її 1898 року, коли переїхав із Вінниці, і влітку того ж року оселився тут із родиною. У цьому будинку він прожив свої останні 15 років життя – найбільш творчий період своєї біографії.
 
Сьогодні тут працює «Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського».
 
Це невеликий одноповерховий дерев'яний будинок, у кімнатах якого відтворено обстановку, в якій жив письменник із родиною. Меморіальні речі допомагають уявити його побут, уподобання та смаки.
 
В останні роки життя вітальня служила Коцюбинському і робочим кабінетом. Тут зберігаються письмовий стіл, бібліотека та меблі, які допомагають уявити, як працював письменник.
 
До речі, меморіальна бібліотека Коцюбинського налічує понад 1500 книг. Серед них – першодруки його творів та книги з автографами Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Панаса Мирного та інших авторів.
 
А ще саме тут відбувалися знамениті літературні «суботи». У вітальні збиралися письменники, літератори та митці. Серед них музей називає Бориса Грінченка, Миколу Вороного, Володимира Самійленка та Михайла Жука. Тут бував і композитор Микола Лисенко, який виконував на роялі улюблені мелодії Коцюбинського.
 
Окреме місце в меморіальній садибі займає сад. Музей зберіг його у тому вигляді, яким він був за життя письменника. Тут ростуть дерева, які, за музейними даними, особисто посадив Коцюбинський. Є й ялинка, якій уже понад сто років.
 
І саме в Чернігові Коцюбинський написав свої найкращі твори – зокрема «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Дорогою ціною», «Fata morgana» та «Тіні забутих предків».
 
Музей зберігає не лише пам’ять про письменника, а й атмосферу літературного життя Чернігова початку ХХ століття.
 
🏠Квартира Павла Тичини у Києві

А тепер – не садиба і не окремий будинок, а звичайна київська квартира.
 
На вулиці Терещенківській, 5 працює «Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини».
 
Саме тут, у квартирі №3, Павло Тичина жив від 1944 року до смерті 1967-го. П'ять кімнат цього помешкання були свідками його творчих пошуків, поетичних злетів та переживань протягом більш ніж двох десятиліть.
 
Після смерті поета його вдова Лідія Петрівна Папарук дбайливо зберігала квартиру, архів, бібліотеку та обстановку помешкання, яку свого часу організував сам Павло Тичина. Її останньою волею було створення музею на базі квартири.
 
9 січня 1979 року була видана постанова про створення в Києві «Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини».
 
Для відвідувачів музей відкрив двері 27 січня 1980 року. Щоправда, спочатку меморіальні речі поета та його бібліотека розміщувалися не безпосередньо у квартирі №3, а в квартирі №1. Лише 1990 року експозицію повернули до квартири №3, де жив поет.
 
У п'яти кімнатах меморіальної квартири збережено інтер'єри, особисті речі, бібліотеку, музичні інструменти та художні роботи Павла Тичини.
 
Будинок №5 є пам'яткою архітектури й історії; його відносять до стилю пізнього конструктивізму.
 
Є тут і особлива деталь: музейна квартира зберігає не просто речі, пов'язані з Тичиною, а атмосферу його справжнього помешкання, яку після смерті поета допомогла зберегти його вдова.
 
Щоправда, є важливе уточнення для тих, хто захоче відвідати музей зараз: меморіальна експозиція наразі згорнута й недоступна для відвідування. Водночас музей продовжує працювати: тут проходять тимчасові виставки, концерти, майстер-класи та тематичні екскурсії.
 
🏡Садиба Івана Котляревського у Полтаві

На Івановій горі в Полтаві розташований «Музей-садиба Івана Котляревського» – меморіальний комплекс, створений на основі садиби, де 1769 року народився засновник нової української літератури.
 
Сучасний комплекс відтворили 1969 року, до 200-річчя від дня народження письменника. Під час реконструкції використали акварельний ескіз Тараса Шевченка, літографії, спогади сучасників та план садиби 1837 року. Проєкт відтворення здійснив архітектор В. М. Тертичний.
 
До комплексу входять батьківська хата, повітка, комора та колодязь-журавель.
 
У відтвореній хаті – п'ять невеликих кімнат: кабінет, світлиця, вітальня, кімната економки та кухня. У кабінеті можна побачити стіл, диван, шафу з книжками латинською, російською та французькою мовами, журнали та інші предмети.
 
Особливої уваги заслуговують автентичні деталі зі старої хати, вмонтовані в сучасну будівлю. Серед них – сволоки та частина сіней.
 
А ще тут зберігається знаменитий сволок із різьбленим старослов'янським написом:
 
«Создася дом сей во имя отца и сына и святаго духа. Аминь. Року 1705, месяца августа 1.»
 
Тобто на ньому зазначено точну дату – 1 серпня 1705 року.
 
Музей-садибу відкрили 1969 року. Сьогодні вона є пам'яткою національного значення та філією «Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського».
 
Це особливе місце: тут сучасний музейний простір поєднується з автентичними деталями старої садиби, документами, речами та пам'яттю про письменника, з творчості якого починається нова українська література.
 
🌍А як в інших країнах?
 
🏡Чарльз Дікенс – Лондон

У Лондоні, на 48 Doughty Street, розташований «Charles Dickens Museum» – будинок-музей Чарльза Дікенса.
 
Саме тут письменник жив із родиною від 25 березня 1837 року до грудня 1839-го. Це єдиний будинок Дікенса в Лондоні, який зберігся до наших днів.
 
Два роки, проведені на Doughty Street, були надзвичайно плідними для письменника. Тут він завершив «Посмертні записки Піквікського клубу», написав «Пригоди Олівера Твіста» та «Ніколаса Ніклбі».
 
Сьогодні в будинку працює музей, який зберігає одну з найважливіших у світі колекцій, пов'язаних із життям і творчістю Дікенса. Вона налічує понад 100 000 предметів – меблі, особисті речі, картини, фотографії, листи, рукописи та рідкісні видання.
 
Музей відкрили для відвідувачів 9 червня 1925 року. Відтоді будинок став місцем, де можна не просто дізнатися про письменника, а й буквально зайти до його колишнього лондонського помешкання.
 
🏡Вільям Шекспір – Стратфорд-апон-Ейвон

У Стратфорд-апон-Ейвоні зберігся будинок, відомий сьогодні як «Shakespeare’s Birthplace» – місце, пов'язане з дитинством Вільяма Шекспіра.
 
Саме тут жив і працював його батько Джон Шекспір, який був рукавичником. Тут він оселився ще до народження Вільяма разом із дружиною Мері Арден. 1564 року в родині народився Вільям.
 
Сьогодні відвідувачі можуть пройти кімнатами будинку, де жила родина Шекспірів, і побачити предмети з музейних колекцій. Тут також можна дізнатися більше про родину письменника та його дитинство.
 
Важливо, що точна дата народження Шекспіра документально не встановлена. Традиційно днем його народження вважають 23 квітня 1564 року, однак достеменно відомо, що 26 квітня того року його охрестили в церкві Святої Трійці у Стратфорд-апон-Ейвоні.
 
Будинок зберігає пам'ять не лише про майбутнього драматурга, а й про родину, у якій він виріс. Саме тому «Shakespeare’s Birthplace» – це не просто музей письменника, а місце, де можна побачити частину його дитячого світу.
 
🏠Йоганн Вольфганг Ґете – Франкфурт

У Франкфурті, на Großer Hirschgraben 21, розташований «Frankfurter Goethe-Haus» – батьківський будинок Йоганна Вольфганга Ґете, пов'язаний із його дитинством та юністю.
 
Саме тут 1749 року народився майбутній письменник. У цьому будинку він жив до 1775 року, перш ніж залишити Франкфурт.
 
Але тут є важлива історична деталь. Оригінальний будинок Ґете був повністю знищений під час бомбардування Франкфурта 22 березня 1944 року. Від нього залишилися лише фундамент, підвали та сходи до підвалу.
 
Після війни будинок вирішили відновити. У 1947–1951 роках його відбудували максимально точно, за історичним виглядом оригіналу, використовуючи збережені деталі та історичні матеріали.
 
10 травня 1951 року відновлений «Goethe-Haus» урочисто відкрили.
 
Сьогодні тут працює музей із постійною експозицією, присвяченою молодому Ґете та його життю у Франкфурті в 1749–1775 роках.
 
Це особливий приклад літературного музею: перед нами не просто старий будинок, який пережив століття, а відтворений історичний простір на місці справжнього батьківського дому Ґете.
 
І саме тому ця адреса – ще одна точка, де літературна історія має цілком реальне місце.
 
🏛️Музеєм стає простір, пов’язаний із життям письменника – місце, де він жив, працював і писав. Це допомагає побачити автора не лише через портрет у підручнику, а через реальний простір його життя. І тоді книжка автора стає ближчою.

Іван Франко: письменник, учений і громадський діяч 🪶💡

27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, на Дрогобиччині, народився Іван Якович Франко. Сьогодні виповнюється 170 років від дня його народження.
 
Франка найчастіше згадують як письменника, поета й автора «Каменярів», «Захара Беркута», «Борислава сміється» та «Мойсея». Але літературою його діяльність далеко не обмежувалася.
 
Франко був ученим, перекладачем, журналістом, літературним критиком, публіцистом, видавцем, дослідником історії, фольклору й етнографії, мовознавцем, а також громадським і політичним діячем. Його наукові зацікавлення охоплювали, зокрема, філософію, історію літератури, мовознавство, етнографію, економіку, історію, сходознавство та психологію.
 
🎓Франко-науковець
 
До науки Франко ставився не як до чогось відірваного від життя. Він досліджував те, що було безпосередньо пов'язане з культурою та суспільством: українську й зарубіжну літературу, народну творчість, історію, мову, звичаї та світогляд людей.
 
1893 року у Віденському університеті Франко захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» та здобув ступінь доктора філософії. Пізніше, 1895 року, він успішно пройшов габілітацію у Львівському університеті, але університетська кар'єра там для нього не склалася.
 
Особливо важливою була його діяльність у Науковому товаристві імені Шевченка. Франко став його дійсним членом 1899 року, працював у філологічній та історико-філософській сферах, брав участь у науковій роботі Товариства. Його ім'я пов'язане також із розвитком бібліотеки, музею та інших наукових установ НТШ.
 
І це, мабуть, одна з найцікавіших рис Франка: він не обмежувався однією спеціальністю. Міг працювати з літературним текстом, а поруч – досліджувати фольклор, історичні джерела чи мовні явища.
 
🌍Франко – перекладач
 
Франко багато перекладав і завдяки цьому знайомив українських читачів із літературами різних народів.
 
У його перекладацькій спадщині – твори античних авторів, європейських письменників, представників слов'янських літератур, а також біблійні тексти. Він перекладав, зокрема, з німецької, польської, чеської, болгарської та інших мов. Водночас Франко писав українською, польською, німецькою та ін. мовами.
 
Переклад для нього був не просто способом перенести текст з однієї мови на іншу. Це була можливість розширити український культурний простір і показати, що українська література може вести повноцінний діалог із літературами інших країн.
 
📰Франко – публіцист і видавець
 
Журналістика для Франка була не менш важливою частиною життя, ніж художня література.
 
У 1870–1880-х роках він співпрацював із різними українськими, польськими та австрійськими виданнями, редагував і видавав журнали та альманахи. Разом із Михайлом Павликом започаткував журнал «Громадський друг», а після його заборони видавав альманахи «Дзвін» і «Молот». Пізніше працював у польській газеті «Kurjer Lwowski», де провів близько десяти років.
 
Франко писав про літературу, політику, економіку, суспільні проблеми, освіту та культуру. Його публіцистика показує людину, яка уважно стежила за подіями свого часу й намагалася їх аналізувати, а не просто описувати.
 
🏛️Франко – громадський і політичний діяч
 
Франко не залишався осторонь громадського життя Галичини.
 
1890 року він став одним із засновників Русько-української радикальної партії – першої української політичної партії. Разом із Михайлом Павликом Франко редагував її друкований орган – газету «Народ». Він також редагував інші партійні видання, зокрема «Хлібороб» і «Громадський голос».
 
Він тричі балотувався на виборах до Галицького сейму та австрійського парламенту – у 1895, 1897 і 1898 роках, але депутатом не став.
 
Політичні погляди Франка протягом життя змінювалися. Він не залишався незмінним прихильником однієї доктрини, а поступово переглядав свої погляди на соціалізм, національне питання, державність і суспільний розвиток. Саме тому його політичну спадщину важко звести до одного короткого визначення.
 
👁️⃤Франко і філософія
 
Франко не був філософом у вузькому академічному сенсі, але філософські питання посідали помітне місце в його науковій та публіцистичній творчості.
 
Його цікавили проблеми людини, суспільства, моралі, свободи, праці, пізнання та розвитку цивілізації. Філософські й психологічні ідеї можна побачити і в його літературній критиці, зокрема в праці «Із секретів поетичної творчості» (1898), де він звертався до психологічних основ творчого процесу.
 
Тому назвати Франка просто «письменником» означає залишити за межами розповіді дуже велику частину його діяльності.
 
✍️А скільки всього він написав?
 
За даними Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, творчий доробок Франка налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. За його життя окремими книгами та брошурами вийшло понад 220 видань.
 
Франко не був людиною, яка спочатку «зробила кар'єру письменника», а потім час від часу займалася чимось іншим. Усі ці напрями існували в його житті паралельно.
 
Він міг писати художній твір, працювати над науковою статтею, редагувати газету, перекладати античного автора, досліджувати народну пісню, брати участь у громадському житті – і все це в межах одного періоду свого життя.
 
Саме тому Франка часто називають людиною енциклопедичних знань – і це не перебільшення. Його доробок охоплює дуже широкий спектр галузей і видів діяльності.
 
Важливо й інше. Франко жив у час, коли українська культура в Галичині розвивалася в складних політичних умовах. Він працював одразу в багатьох напрямах, бо вважав культуру частиною суспільного життя, а не чимось окремим від нього.
 
Саме таким – багатогранним і надзвичайно працьовитим – його й варто згадувати.
 
📚 І, можливо, варто не лише перечитати «Захара Беркута» чи «Мойсея», а й звернути увагу на Франка-вченого, перекладача, критика, публіциста, видавця та громадського діяча – ту частину його спадщини, яку шкільна програма майже не показує.

Павло Загребельний – письменник, який умів бачити історію✍️🇺🇦

25 серпня 1924 року на Полтавщині народився Павло Архипович Загребельний – український письменник, сценарист, журналіст, лауреат Шевченківської премії, Герой України. Сьогодні, у день його народження, згадуємо людину, яка вміла перетворювати великі історичні події на живі людські історії.
 
Його власне життя теж було непростим. У 1941 році, після закінчення школи, ще зовсім юним Загребельний пішов добровольцем до армії. Брав участь в обороні Києва, був поранений. У серпні 1942 року, після другого тяжкого поранення, потрапив у полон і до 1945 року перебував у нацистських таборах. Після війни працював у Західній Німеччині, а 1946 року вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, який закінчив 1951 року.
 
Письменницьку працю він поєднував із журналістикою. Працював у дніпропетровській пресі, журналі «Вітчизна», а в 1961–1963 роках був головним редактором «Літературної газети», яка згодом отримала назву «Літературна Україна». У Спілці письменників України Загребельний обіймав керівні посади, зокрема в 1979–1986 роках був першим секретарем правління.
 
Але передусім його пам'ятають як письменника📚.
 
Павло Загребельний працював у літературі понад сорок років. Його творча спадщина охоплює романи, повісті, оповідання, публіцистику та сценарії. Він писав про сучасність, але особливе місце у його творчості посідає історія України. Причому історія у Загребельного – це не лише дати, битви та імена правителів. Його цікавили люди, їхні характери, вибір, страхи, амбіції, кохання і відповідальність.
 
📖«Диво» – роман про Київ і Софію
 
Роман «Диво» вийшов 1968 року і став одним із найвідоміших творів Загребельного. Письменник поєднав у ньому три часові площини: XI століття, Другу світову війну та 1960-ті роки. Однією з центральних тем роману стає Софійський собор і питання про те, хто створює справжні дива – чи то архітектурні споруди, чи людський талант, праця й наполегливість.
 
Для Загребельного історія тут не лежить десь далеко в минулому. Вона продовжує впливати на людей, які живуть через багато століть.
 
📖«Роксолана» – історія жінки, яка стала султаншею
 
Роман «Роксолана» побачив світ 1980 року. У центрі твору – постать Роксолани, яку пов'язують з українськими землями та османським султаном Сулейманом І.
 
Загребельного цікавила не тільки сама історична постать. Він намагався показати людину всередині складної політичної та культурної системи, її характер, розум, здатність пристосовуватися і впливати на події.
 
📖«Я, Богдан» – погляд на Богдана Хмельницького
 
Роман «Я, Богдан» опублікований 1983 року. Це художнє осмислення постаті Богдана Хмельницького та подій Хмельниччини.
 
Особливість твору – форма оповіді від першої особи. Завдяки цьому історичний діяч постає перед читачем не як бронзовий пам'ятник із підручника, а як складна людина, яка мусить ухвалювати рішення і відповідати за їхні наслідки.
 
Серед інших історичних творів письменника – «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Тисячолітній Миколай». У них Загребельний звертався до різних періодів української історії – від княжої доби до значно ближчого до нього часу.
 
Водночас було б неправильно уявляти Загребельного лише як автора історичних романів. Він писав і про сучасність.
 
☝️Є в його біографії й суперечливі сторінки, про які важливо пам'ятати, якщо ми хочемо бачити письменника не як ідеалізований портрет, а як реальну історичну постать. Загребельний жив і працював у радянській системі, був членом КПРС, обіймав високі посади у Спілці письменників. 2 березня 1972 року він був присутній на засіданні Президії правління Спілки письменників України, де розглядалася персональна справа Івана Дзюби та було ухвалено рішення про його виключення зі Спілки.
 
Ця сторінка його біографії сьогодні теж потребує осмислення. Вона нагадує, наскільки складним було становище українського письменника в радянській державі й наскільки неоднозначними могли бути життєві та творчі рішення людини тієї епохи.
 
Попри всі суперечності, літературна спадщина Загребельного залишається важливою частиною української культури. Його книги перекладалися іншими мовами, а за його сценаріями створювалися художні фільми.
 
2004 року Павло Загребельний отримав звання Героя України. Помер письменник 3 лютого 2009 року в Києві.
 
✅Чому ж його варто читати сьогодні?
 
Мабуть, тому, що він уміє поставити чесне запитання: що від нас залишається в історії і як сама історія переписує наші долі?
 
Його романи дають можливість подивитися на минуле не лише як на послідовність давно відомих подій. У них історія стає простором людського вибору.
 
А хороша історична література, зрештою, саме для цього й потрібна: не замінити підручник, а спонукати нас захотіти знати більше.

🇺🇦Символи України: історія та значення

Державні символи – це не просто зображення, кольори чи урочисті мелодії. Це знаки, у яких відображені історична пам’ять, боротьба за свободу, державність і прагнення українського народу бути господарем на власній землі.
 
Конституція України визначає три державні символи: Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України. Саме вони офіційно представляють нашу державу.
 
💙💛Державний Прапор України
 
Український прапор – це прямокутне полотнище з двох рівновеликих горизонтальних смуг: верхньої синьої та нижньої жовтої. Співвідношення ширини прапора до його довжини – 2:3. Такий опис закріплений постановою Верховної Ради України від 28 січня 1992 року.
 
Синьо-жовті барви мають давню історію. Вони використовувалися в українській традиції задовго до відновлення незалежності. У період Української революції 1917–1921 років синьо-жовтий стяг став одним із важливих символів української державності. У 1917 році порядок розташування кольорів ще не був остаточно усталеним, однак у 1918 році в документах українських державних органів було закріплено синьо-жовте розташування смуг – синя (блакитна) згори, жовта знизу.
 
28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила синьо-жовтий прапор Державним Прапором незалежної України.
 
Важливо пам’ятати: поширене тлумачення, за яким синя смуга неодмінно означає «небо», а жовта – «пшеничні поля», є образним народним поясненням, а не офіційно встановленим значенням кольорів. Законодавство визначає їхні кольори, розташування та пропорції, але не закріплює такого символічного тлумачення.
 
🪶Тризуб – Державний Герб України
 
У центрі сучасної української державної символіки – Тризуб, давній знак, пов’язаний із княжою добою Русі.
 
Найвідоміші свідчення використання князівських знаків пов’язані з князем Володимиром Святославичем (Великим) та іншими представниками династії Рюриковичів. Зображення князівських знаків зустрічаються на монетах, печатках, зброї, предметах побуту та інших артефактах. Дослідники розглядають тризуб насамперед як княжий знак і символ влади та власності.
 
При цьому важливо бути обережними з популярними поясненнями його форми. Існує багато гіпотез щодо того, що саме означає Тризуб: серед них – зображення сокола, якоря, лука зі стрілою, колоска та інші версії. Жодне з цих тлумачень не є офіційно встановленим значенням герба.
 
На початку ХХ століття давній княжий знак став одним із символів відродження української державності. 25 лютого 1918 року Тризуб був затверджений державним гербом Української Народної Республіки.
 
Після відновлення незалежності України Верховна Рада 19 лютого 1992 року постановою «Про Державний герб України» затвердила Тризуб як малий герб України, визначивши його головним елементом майбутнього великого герба.
 
А 28 червня 1996 року Конституція України закріпила Знак Княжої Держави Володимира Великого – малий Державний Герб України – як головний елемент майбутнього Великого Державного Герба.
 
❗Цікавий факт: Великий Державний Герб України досі не затверджено окремим законом. Тому в сучасній державній символіці використовується малий Державний Герб – Тризуб.
 
🎶Державний Гімн України
 
«Ще не вмерла України і слава, і воля» – вірш Павла Чубинського, написаний 1862 року. Музику до нього 1863 року створив композитор і священник Михайло Вербицький.
 
Пісня набула широкого розповсюдження в українському національному русі, а під час Української революції 1917–1921 років стала одним із символів українського державного відродження. У 1917 році її проголошували гімном УНР.
 
Після відновлення незалежності України музика Михайла Вербицького та текст Павла Чубинського стали основою Державного Гімну.
 
15 січня 1992 року Президія Верховної Ради України затвердила музичну редакцію Державного Гімну України авторства Михайла Вербицького.
 
6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України». Ним визначено, що Державним Гімном є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського в законодавчо встановленій редакції.
 
Саме тому сьогодні офіційний текст Державного Гімну складається з першого куплету та приспіву, а не з усіх строф історичного твору.
 
🇺🇦Символи, які пережили заборони
 
Історія українських символів нерозривно пов’язана з історією боротьби за державність.
 
Після поразки Української революції та встановлення радянського режиму символи незалежної української державності були витіснені з офіційного публічного простору та переслідувалися як прояви українського національного руху. Зокрема, Тризуб став забороненим знаком українського підпілля.
 
Проте символи не зникли: їх зберігали українці в еміграції, використовували підпільні та громадські рухи, а наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років синьо-жовті прапори й Тризуб знову почали відкрито з’являтися на масових акціях.
 
Так українська символіка стала не лише пам’яттю про минуле, а й знаком прагнення до відновлення незалежної держави.
 
💙💛Три символи – одна історія
 
Прапор, Герб і Гімн України мають різне походження, але сьогодні вони утворюють єдину систему державної символіки.
 
🔹 Прапор – синьо-жовтий стяг незалежної України.
🔹 Тризуб – давній княжий знак, що став Державним Гербом України.
🔹 Гімн – пісня, що пройшла шлях від національного культурного твору до офіційного символу держави.
 
Їхня історія нагадує: українська державність не виникла раптово у 1991 році. Сучасна Україна має глибоке історичне коріння, а її символи пов’язують нашу державу з княжою добою, Українською революцією 1917–1921 років та відновленням незалежності у 1991 році.
 
І сьогодні, коли ми бачимо синьо-жовтий прапор, Тризуб або чуємо Державний Гімн, ми бачимо й чуємо не просто символи. Ми бачимо й чуємо Україну. 🇺🇦