🎬Українське кіно, яке варто подивитися хоча б раз

12 вересня 2026 року відзначаємо День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії, встановлене Указом Президента України 12 січня 1996 року. Його відзначають щороку в другу суботу вересня.
 
Українське кіно – це значно більше, ніж одне свято в календарі і кілька відомих стрічок. Це понад століття історії, різні покоління режисерів і акторів, пошуки власної мови та фільми, які варто переглядати й зараз.
 
💡Кілька фактів про українське кіно
 
🎞️Український кінематограф має дуже давню історію.
Уже на початку ХХ століття в Україні працювали кіновиробництва, а Одеса поступово стала одним із важливих центрів кінематографа. Історія одеського кіновиробництва бере початок від перших приватних кіноательє, що з'явилися в місті 1907 року.
 
🎥У 1920-х роках в Україні існувала власна система кіновиробництва.
1922 року було створено Всеукраїнське фотокіноуправління – ВУФКУ, яке об'єднувало кіновиробництво, прокат, кіноосвіту та кінопресу. Саме в цей період працювали Олександр Довженко, Дзиґа Вертов, Михайло Кауфман та інші митці.
 
🎨Українське кіно 1960–1970-х років подарувало особливе явище – українське поетичне кіно.
З ним пов'язують творчість Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та інших режисерів і митців. Довженко-Центр називає цей період одним із найважливіших в історії українського кіно.
 
🏆2021 року Довженко-Центр оприлюднив рейтинг 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
До нього увійшли стрічки від німого кіно 1920-х років до сучасних фільмів. Перше місце посіли «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, друге – «Земля» Олександра Довженка, третє – «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, четверте – «Плем'я» Мирослава Слабошпицького.
 
📚🎬А тепер – невелика кінополиця від бібліотеки.
 
Ми не будемо називати її рейтингом. Просто згадаємо кілька українських фільмів, які допомагають побачити різні сторони нашого кіно.
 
📽«Земля» – Олександр Довженко, 1930
 
Почнемо з класики. «Земля» – німий фільм Олександра Довженка про події, пов'язані з колективізацією в Україні наприкінці 1920-х років. У центрі – українське село, земля, праця, конфлікт між старим і новим. Але фільм не обмежується темою колективізації – у ньому багато про життя, смерть, природу і людину. «Земля» посіла друге місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно за версією Довженко-Центру.
 
📽«Тіні забутих предків» – Сергій Параджанов, 1964
 
Фільм за мотивами повісті Михайла Коцюбинського. У центрі історії – Іван і Марічка, представники двох гуцульських родів, які ворогують між собою. Їхня історія кохання розгортається на тлі гуцульського побуту, природи, звичаїв і вірувань. Фільм став однією з найвідоміших робіт українського поетичного кіно і посів перше місце у рейтингу Довженко-Центру.
 
📽«Камінний хрест» – Леонід Осика, 1968
 
Цей фільм створено за мотивами двох новел Василя Стефаника – «Камінний хрест» та «Злодій». Сценарій написав Іван Драч. Головний герой, Іван Дідух, збирається залишити Галичину й виїхати до Канади. Перед від'їздом він встановлює на горі кам'яний хрест – знак прощання зі своєю землею та домом. У рейтингу Довженко-Центру «Камінний хрест» посів п'яте місце.
 
📽«Вавілон ХХ» – Іван Миколайчук, 1979
 
Фільм створено за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». Події відбуваються в українському селі Вавілон у часи великих суспільних змін. Серед героїв – сільський філософ Фабіан, який спостерігає за тим, як змінюється звичний світ. У цьому фільмі є і гумор, і сум, і філософські роздуми, і своєрідний погляд на українське село.
 
📽«Плем'я» – Мирослав Слабошпицький, 2014
 
Сучасніше кіно – і зовсім інша кіномова. Головний герой Сергій потрапляє до спеціалізованого інтернату для людей із порушеннями слуху, де існує кримінальна організація, яку називають «Плем'ям». Фільм розповідає про його спробу знайти своє місце в цьому середовищі. Особливість стрічки – персонажі спілкуються жестовою мовою, а фільм не має звичних субтитрів чи закадрового голосу. «Плем'я» посіло четверте місце в рейтингу 100 найкращих фільмів українського кіно.
 
📽«Атлантида» – Валентин Васянович, 2019
 
Фільм переносить нас у майбутнє – 2025 рік, через рік після завершення війни з росією та повернення окупованих територій на сході України. У центрі історії – колишній військовослужбовець Сергій, якому доводиться пристосовуватися до світу після війни. «Атлантида» посіла 11-те місце у рейтингу Довженко-Центру.
 
📽«Мої думки тихі» – Антоніо Лукіч, 2019
 
І наостанок – стрічка, яка з іронією та без зайвого пафосу показує наше сьогодення. Звукорежисер Вадим отримує завдання записати голоси рідкісних українських тварин. Для цього він вирушає на Закарпаття, звідки сам родом. Разом із ним у подорож їде його мати, і поступово професійна поїздка перетворюється на історію про стосунки двох дуже різних людей. Фільм посів 20-те місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
 
🎬 Сім фільмів – і майже сто років українського кіно: від німого кіно Довженка до сучасних історій, від гуцульських легенд до життя після війни, від екранізацій літератури до нових сюжетів.
 
Саме в цьому сила кіно: воно дозволяє не просто прочитати про час, а побачити його – через людей, пейзажі, голоси й деталі.
 
А якщо ви любите читати, то після деяких фільмів можна зробити ще одну цікаву річ – відкрити книгу, яка стала їхньою основою.
 
📚Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
 
📚Василь Стефаник «Камінний хрест»
 
📚Василь Земляк «Лебедина зграя»
 
🎬 Дивіться українське кіно.
📚Читайте українських авторів.
💙 І відкривайте їх поступово – фільм за фільмом, книжка за книжкою.

🎬📚Довженко: слово і світло

12 вересня 2026 року відзначатиметься День українського кіно. Це професійне свято працівників кінематографії, яке щороку припадає на другу суботу вересня. Його встановлено Указом Президента України від 12 січня 1996 року № 52/96.
 
А якщо говорити про українське кіно ХХ століття, неможливо оминути ім'я Олександра Довженка.
 
Довженко був не лише режисером. Він писав, малював, створював сценарії та кіноповісті. І, мабуть, саме тому його кіно вирізняється: у ньому важливі не тільки сюжет і персонажі, а й світ навколо них – земля, вода, дерева, обличчя людей, світло, рух.
 
Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в Сосниці на Чернігівщині. За освітою він був учителем, але згодом його життя пов'язало одразу кілька мистецьких напрямів. Він працював художником-ілюстратором і карикатуристом, навчався в мистецьких закладах Берліна, а в середині 1920-х років прийшов у кіно.
 
Під час перебування в Німеччині Довженко відвідував лекції Берлінської академії вищої школи образотворчого мистецтва та навчався у приватній художній майстерні Віллі Гекеля. Повернувшись до Харкова, працював художником-ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК», де створював, зокрема, політичні карикатури. 1926 року переїхав до Одеси й розпочав роботу на кінофабриці ВУФКУ.
 
1926 року Довженко зняв комедію «Ягідка кохання», а згодом створив фільми, які зробили його відомим далеко за межами України: «Звенигора» (1927; прем'єра – 1928), «Арсенал» (1929) та «Земля» (1930).
 
Особливе місце серед них займає «Земля».
 
Це німий фільм про українське село кінця 1920-х років – про землю, працю, колективізацію, смерть і народження, про людину та природу. Сьогодні стрічку можна сприймати не лише як історичний документ своєї доби, а й як твір із дуже виразною візуальною мовою. Саме «Земля» стала однією з найвідоміших робіт Довженка й посіла друге місце в рейтингу найкращих фільмів в історії українського кіно за версією Довженко-Центру 2021 року.
 
Але окремо варто згадати літературну творчість Довженка.
 
Його «Зачарована Десна» – автобіографічна повість, у якій дитячі спогади, родина й природа Чернігівщини відтворені з особливою любов'ю та теплом.
 
Довженко постійно поєднував літературу й кіно: його проза має сильну візуальну сторону, а фільми – літературну глибину.
 
Його творчість стала одним із важливих джерел українського поетичного кіно. Хоча сам Довженко жив і працював значно раніше, ніж сформувалася назва цього мистецького напряму.
 
🎨А ще був Довженко-художник.
 
До приходу в кіно він працював як графік, створював карикатури, ілюстрації, плакати. Його художній досвід залишився помітним і в кінороботах: Довженко мислив не лише послідовністю сцен, а й окремими образами та композиціями.
 
Тому кожен кадр у його стрічках побудований за законами живопису – із чітким відчуттям світла та композиції.
 
Та говорити про Довженка лише як про «геніального режисера» було б занадто просто.
 
Його життя і творчість були суперечливими. Він працював у радянській кінематографічній системі, створював твори на її замовлення, переживав цензурний тиск і політичні переслідування. Його кіноповість «Україна в огні», написана як основа для однойменного фільму, викликала різку критику радянського керівництва, зокрема Сталіна, після чого твір був заборонений до публікації та екранізації.
 
Тому спадщина Довженка – це не тільки красиві кадри й твори, які всі знають зі школи. Це ще й історія митця, який намагався працювати в дуже складних обставинах і при цьому зберігав власне бачення.
 
Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 року.
 
Сьогодні ім’я Довженка добре відоме, але його твори варто відкривати заново – не тільки зі шкільних підручників.
 
Можна переглянути «Землю», перечитати «Зачаровану Десну», погортати його малюнки чи просто звернути увагу на те, як у його творах людина живе поруч із природою. І тоді стає зрозумілим, чому Довженко залишився важливою постаттю української культури. Він умів дивитися. А потім – перетворювати побачене на слово, малюнок і світло на екрані.
 
🎬З Днем українського кіно!
 
А який фільм Олександра Довженка ви дивилися? Чи, можливо, саме час познайомитися з його творчістю?
 
📚Читайте. Дивіться. Помічайте.

💡📚Що таке грамотність і чому вона важлива

8 вересня відзначають Міжнародний день грамотності. Його започаткувала ЮНЕСКО 1966 року, а відзначати цей день почали з 1967 року. 2026 року виповнюється 60 років від дня проголошення цієї міжнародної дати.
 
Але що таке грамотність?
 
Найперше ми думаємо про вміння читати й писати. І це справді її основа. Та сьогодні цього вже недостатньо.
 
Грамотна людина може прочитати інформацію, зрозуміти її, перевірити, поставити запитання й зробити власний висновок.
 
Наприклад, коли ми читаємо новину в інтернеті, важливо не тільки знати слова. Варто подумати:
 
🔹 хто це написав?
🔹 звідки взялася інформація?
🔹 чи є докази?
🔹 чи можна довіряти цьому джерелу?
🔹 чи не намагаються нами маніпулювати?
 
Тому грамотність пов'язана не лише з книжками та шкільними оцінками. Вона допомагає нам навчатися протягом життя, знаходити потрібну інформацію, спілкуватися з іншими людьми та приймати власні рішення.
 
Сьогодні ми щодня читаємо найрізноманітніші тексти: книжки, новини, інструкції, повідомлення, оголошення, дописи в соціальних мережах. Інколи це кілька сторінок, а інколи – лише кілька речень на екрані телефона. Але в кожному випадку важливо не просто прочитати слова, а зрозуміти, що саме нам повідомляють.
 
ЮНЕСКО визначає грамотність ширше, ніж просто вміння читати й писати. Вона включає здатність розуміти, тлумачити, створювати й передавати інформацію та користуватися цими навичками в різних життєвих ситуаціях.
 
💻Є й таке поняття, як цифрова грамотність. Це вміння впевнено й критично користуватися цифровими технологіями: знаходити, оцінювати, зберігати та передавати інформацію, спілкуватися й розв'язувати повсякденні завдання за допомогою цифрових засобів.
 
І це особливо важливо зараз, коли величезна кількість інформації доступна буквально за кілька секунд.
 
До речі, проблема грамотності у світі досі залишається актуальною. За даними ЮНЕСКО, у 2024 році близько 739 мільйонів дорослих у світі не мали базових навичок грамотності. Майже дві третини з них – жінки.
 
Міжнародний день грамотності нагадує про важливу річ: уміння читати, писати, розуміти інформацію й навчатися потрібне людині протягом усього життя.
 
І тут бібліотека відіграє свою роль📚. Ми допомагаємо знаходити книги, інформацію та надійні джерела. Допомагаємо навчатися новому. А ще підтримуємо цікавість до читання й нових знань. Бо вчитися можна в будь-якому віці.
 
А тепер невелика мовна розминка😊
 
Чи знаєте ви значення цих українських слів?
 
1. Ґречний
Це – ввічливий, чемний, шанобливий.
 
2. Вивірка
Це білка. Слово зафіксоване в українських словниках.
 
3. Плай
Гірська стежка. Слово відоме передусім у західноукраїнській мовній традиції.
 
4. Припічок
Горизонтальна площина перед отвором печі; також так називають лежанку біля печі.
 
5. Ґринджоли
Невеликі сани; також прості великі сани.
 
Скільки слів ви знали?😉
 
📖Читайте. Запитуйте. Перевіряйте. Вчіться.
 
Грамотність – це не про те, щоб ніколи не помилятися. Це вміння розуміти інформацію й самостійно робити висновки.

📚Книга і школа: історії навчання в літературі💡

Вересень – час початку нового навчального року. Та це ще й чудовий привід згадати, що школа в літературі ніколи не була просто будівлею, класом, дошкою та підручниками.
 
У книжках школа може бути місцем випробувань, дружби, перших перемог і поразок. А іноді найважливіші уроки герої отримують зовсім не за партою.
 
Школа колись закінчується, а навчання – ні. Можна закінчити школу, університет, отримати диплом – і все одно щодня чогось навчатися. Літературні герої нагадують нам про це по-різному: хтось вчиться за підручниками, хтось – через книжки, хтось – через дружбу, хтось – через власні помилки, а хтось отримує найважчі уроки просто від життя.
 
Мабуть, саме тому хороші книжки теж можна назвати школою – школою, де вчать помічати важливе, думати самостійно й краще розуміти інших📚.
 
Пропонуємо згадати кілька книжок, у яких навчання стає важливою частиною історії.

📖«Джейн Ейр», Шарлотта Бронте
 
Для Джейн школа-інтернат Ловуд стає одним із найважчих періодів життя. Там вона стикається з холодом, суворими правилами, нестатками й несправедливістю. Але саме освіта допомагає їй здобути незалежність: згодом Джейн сама працює гувернанткою. Це історія не лише про кохання, а й про те, як знання, праця та внутрішня гідність допомагають людині знайти власний шлях.
 
📖«Енн із Зелених Дахів», Люсі-Мод Монтгомері
 
Енн Ширлі обожнює вчитися – і зовсім не боїться зізнаватися, що хоче бути найкращою ученицею. Школа для неї – це нові друзі, суперництво, образи, примирення, помилки й перемоги. Енн поступово вчиться не тільки граматики чи географії. Вона вчиться розуміти інших людей, відповідати за свої вчинки та дорослішати. І, мабуть, одна з найсимпатичніших рис Енн – її щира цікавість до світу.
 
📖«Матильда», Роальд Дал
 
А ось Матильда – приклад дитини, яка любить книжки значно більше, ніж цього очікують дорослі. Дівчинка рано відкриває для себе світ читання, а згодом потрапляє до школи, де зустрічає і добру вчительку міс Гані, і страшну директорку міс Транчбул. «Матильда» нагадує: справжній учитель може помітити в дитині те, чого не бачать інші. А любов до книжок іноді стає для дитини справжнім способом відкрити світ.
 
📖«Диво», Р. Дж. Паласіо
 
Оґест Пуллман приходить до звичайної школи у п’ятому класі після років домашнього навчання. Для нього школа – це не просто уроки. Це перше велике випробування серед однолітків: знайомство, дружба, булінг, страх бути іншим і поступове прийняття. «Диво» говорить про дуже просту, але важливу річ: школа має навчати не тільки математики чи природничих наук. Вона має допомагати дітям залишатися людьми.
 
📖«Пеппі Довгапанчоха», Астрід Ліндгрен
 
А якщо хочеться подивитися на школу з гумором – варто згадати Пеппі. Вона не дуже схожа на зразкову ученицю й має власні уявлення про те, що, де і як потрібно вчити. Її зустріч зі школою перетворюється на одну з найкумедніших частин повісті. Але за жартами є цікаве запитання: чи завжди дитину можна навчити за одним-єдиним зразком? Пеппі показує, що допитливість і вміння дивуватися теж дуже важливі.
 
📖«Маленькі жінки», Луїза Мей Олкотт
 
Чотири сестри Марч – Мег, Джо, Бет і Емі – дорослішають у дуже непростих обставинах. Їхнє навчання відбувається не лише через книжки чи уроки. Дівчата вчаться працювати, долати власні слабкості, допомагати іншим, визнавати помилки, бути відповідальними та залишатися собою. Особливо цікава тут Джо – дівчина, яка мріє про літературу й письменницьку працю та не хоче підлаштовуватися під очікування суспільства.

🇺🇦Синьо-жовтий над парламентом💙💛

💡Сьогодні виповнюється 35 років від дня, коли синьо-жовтий прапор уперше замайорів над будівлею Верховної Ради України. Це сталося 4 вересня 1991 року.

 

Минуло лише одинадцять днів після проголошення незалежності України. 24 серпня український прапор урочисто внесли до сесійної зали Верховної Ради, але над куполом парламенту його тоді ще не підняли.

 

4 вересня це питання знову постало під час пленарного засідання. У стенограмі того дня збереглися виступи депутатів і тексти запропонованих постанов. Після обговорення Верховна Рада ухвалила рішення підняти над будинком парламенту національний синьо-жовтий прапор.

 

Під стінами Верховної Ради того дня зібралися люди, які вимагали, щоб український стяг з’явився над парламентом. Зрештою прапор підняли над будівлею.

 

Спочатку поруч із синьо-жовтим ще залишався червоно-синій прапор УРСР. Однак невдовзі його зняли, і над парламентом залишився український стяг.

 

На той момент синьо-жовтий прапор ще не був офіційно затверджений саме як Державний Прапор України. 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України дозволила використовувати синьо-жовтий прапор у протокольних заходах до прийняття Конституції України. А 28 січня 1992 року Верховна Рада України окремою постановою затвердила його як Державний Прапор України.

 

Сьогодні ця подія може здаватися цілком природною: над українським парламентом майорить прапор України. Але 4 вересня 1991 року це було рішення, за яке ще доводилося сперечатися й голосувати.

 

📜Історію таких моментів варто пам’ятати – не лише як сторінку календаря, а як частину шляху, яким Україна прийшла до своєї незалежної держави.

📚Дивовижний світ літератури✨

Презентація книжкової виставки сучасних українських письменників
 
Віртуальна виставка
 
🎓 Початок нового навчального року – це зошити, підручники, розклади й нові маршрути. І водночас це гарна нагода відкрити для себе нові історії. Адже книжка легко переносить у різні часи й місця.
 
В одній книжці на нас чекає Київ початку ХХ століття, де поруч із людьми живуть мавки, упирі та інша нечисть. В іншій – Станіславів минулої епохи, людські стосунки, прив’язаність і непростий вибір. Десь нас зустріне Львів 1990-х, десь – Донбас воєнних років, а десь – Крим, побачений очима людини, яка намагається зрозуміти власну історію та ідентичність.
 
Сучасна українська література дуже різноманітна. Вона може бути смішною й тривожною, легкою й болючою, реалістичною та фантастичною. Вона розповідає і про сьогодення, і про складне минуле, а інколи просто дозволяє насолодитися хорошою історією.
 
З нагоди початку навчального року ми підготували віртуальну книжкову виставку «Дивовижний світ літератури» – невелику мандрівку сучасною українською прозою та поезією.

📖«Інтернат», Сергій Жадан
 
Січень 2015 року. Донбас. Учитель Паша опиняється перед війною, яка вже не є чимось далеким і абстрактним. Йому доведеться перетнути лінію фронту, щоб забрати з небезпечного міста свого племінника. Це роман про вибір, страх, відповідальність і про те, де насправді починається дім.
 
📖«Фелікс Австрія», Софія Андрухович
 
Станіславів початку ХХ століття, дві жінки, чиї життя виявилися тісно переплетеними, і загадковий хлопчик Фелікс, поява якого змінює їхній світ. Історичний роман, у якому багато атмосфери старого міста, людських пристрастей, залежності, любові та свободи.
 
📖«За Перекопом є земля», Анастасія Левкова
 
Роман про Крим, історію, пам'ять і пошуки власної ідентичності. Це історія дорослішання й поступового відкриття складного світу, у якому переплітаються українська, кримськотатарська та інші культурні історії півострова.
 
📖«Доця», Тамара Горіха Зерня
Донецьк 2014 року. Життя головної героїні руйнується разом зі звичним світом, але саме серед війни вона поступово знаходить нову опору. Це роман про людську витримку, допомогу, відповідальність і здатність залишатися людиною навіть тоді, коли навколо все змінюється.
 
📖«Я бачу, вас цікавить пітьма», Ілларіон Павлюк
 
Похмурий психологічний трилер із детективною інтригою. Київського кримінального психолога Андрія, який пройшов війну в Афганістані, відправляють у віддалене селище, де зникає маленька дівчинка, а місцеві мешканці говорять про Звіра – серійного вбивцю.
 

📖«Лазарус», Світлана Тараторіна
 
Київ 1913 року в іншій реальності, де люди і міфічні істоти живуть поруч. Детектив, міське фентезі, українська міфологія та історичні мотиви сходяться в одному незвичному світі.
 
📖«Драбина», Євгенія Кузнєцова
 
Толік купує будинок далеко від своєї родини, сподіваючись нарешті пожити на власний розсуд. Але війна вносить свої корективи – мрія пожити в тиші руйнується, коли до нього приїздить ціла родина. Іронічна, тепла й водночас дуже сучасна історія про дім, близьких людей та те, від чого не втечеш навіть за тисячі кілометрів.
 
📖«Дім для Дома», Вікторія Амеліна
 
Львів 1990-х очима незвичайного оповідача – пса Дома. Історія родини, пам’яті, втрат і тих невидимих зв’язків, які поєднують людей, тварин і простір, у якому вони живуть.
 
📖«Список кораблів», Сергій Жадан
 
Шістдесят віршів про пам'ять, любов, втрати, людей і міста, які залишаються з нами. Це поетична книжка про тих, кого неможливо просто викреслити з власної історії.
 
📖«Ворошиловград», Сергій Жадан
 
Герман Корольов повертається на Луганщину, у край свого дитинства, після звістки про зникнення брата. Подорож поступово перетворюється на спробу повернути собі минуле, пам'ять і відчуття приналежності до місця, яке називаєш своїм.
 
📜 Десять книжок – десять різних світів.
 
Література дозволяє залишатися в своїй кімнаті й водночас опинитися в іншому місті, іншій епосі чи навіть у вигаданому світі. Вона ставить запитання про нас самих, про інших людей, про країну, пам’ять, дім і майбутнє.
 
Нехай новий навчальний рік почнеться не лише з підручників, а й із цікавої книжки. Можливо, саме вона надовго залишиться з вами.📚💙💛

📚🏛️Книжки мають свої адреси: музеї письменників в Україні та світі

Що буде, якщо сторінки улюбленої книжки раптом отримають адресу?
 
Можна буде зайти у двері, якими колись користувався письменник, побачити його робочий стіл, книжки, особисті речі, сад за вікном – і зрозуміти, що література народжується не в абстрактному просторі, а в конкретних кімнатах і будинках.
 
Саме такими місцями є літературно-меморіальні музеї та будинки-музеї письменників. Деякі з них зберегли справжні помешкання авторів, інші відтворюють їхній побут, а іноді сам будинок настільки тісно пов'язаний із творчістю письменника, що стає частиною літературної історії.
 
В цьому дописі зібрали кілька таких місць – в Україні та за її межами.
 
🏡Дім Івана Франка у Львові

Родинний дім Івана Франка розташований на мальовничому пагорбі Софіївки – відомої львівської дільниці.
 
Це невелика двоповерхова вілла, збудована у «швейцарському» стилі за кошти родини Франків. Її будували протягом 1901–1902 років. Сім’я письменника оселилася тут 1902 року, і саме тут Іван Франко прожив останні 14 років життя.
 
Сьогодні тут працює «Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка – Дім Франка». Адреса музейного комплексу – вул. Івана Франка, 150/152.
 
У меморіальній експозиції зберігаються особисті речі Франка та його родини, фотографії, картини, подарунки друзів і гостей. Тут можна побачити й родинний салон-кабінет – найбільшу і найсвітлішу кімнату будинку, яка за життя письменника була водночас родинною вітальнею та його робочим кабінетом.
 
Цікаво, що в домі Франка була окрема бібліотека. Книжки завжди були однією з найбільших цінностей письменника. Сьогодні бібліотечні шафи музею заповнюють книжки, зібрані відповідно до каталогів Франка. Так вдалося відтворити частину його книгозбірні.
 
Тобто це не просто музей про письменника. Це родинний дім, у якому Франко жив і працював останні 14 років.
 
🏡Колодяжне – дім Лесі Українки

У селі Колодяжному на Волині розташований «Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки».
 
Колодяжне було справжнім родинним домом Косачів. 1882 року родина переїхала сюди, а Леся Українка прожила тут близько 25 років із перервами. Саме тут вона написала свої перші твори, перекладала, навчала молодших брата і сестер, приймала гостей і поверталася після подорожей та лікування.
 
На території садиби збереглися меморіальні будинки, дерева, посаджені Косачами, родинні речі та інші пам'ятки, пов'язані з історією родини.
 
Коли родина Косачів збільшилася, Петро Косач збудував два менші будиночки, які нині називають «Білим» і «Сірим». «Білий» будинок звели 1890 року. У ньому була окрема кімната Лесі – так звана рожева кімната.
 
Саме в цій кімнаті Леся Українка написала близько 80 поезій і підготувала до друку свою першу поетичну збірку «На крилах пісень», яку надрукували у Львові 1893 року. Тут же, у 19 років, вона уклала підручник стародавньої історії східних народів за німецькими та французькими першоджерелами.
 
Навпроти «Білого» будинку стоїть «Сірий», який у родині Косачів називали батьківським. Нині в ньому відтворено спальню, вітальню та кабінет Олени Пчілки.
 
Музей Лесі Українки у Колодяжному відкрили 1949 року. На місці великої садиби, зруйнованої під час Другої світової війни, згодом звели двоповерхову будівлю музею. Навколо зберігся сад, а з оригінальних насаджень – зокрема груша, посаджена наймолодшою донькою Косачів Ізидорою, та кущі кизилу.
 
Садиба допомагає краще уявити, в якому просторі Леся Українка жила і писала.
 
🏡Будинок Михайла Коцюбинського у Чернігові

На вулиці Коцюбинського, 3 розташована садиба Михайла Коцюбинського. Письменник придбав її 1898 року, коли переїхав із Вінниці, і влітку того ж року оселився тут із родиною. У цьому будинку він прожив свої останні 15 років життя – найбільш творчий період своєї біографії.
 
Сьогодні тут працює «Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського».
 
Це невеликий одноповерховий дерев'яний будинок, у кімнатах якого відтворено обстановку, в якій жив письменник із родиною. Меморіальні речі допомагають уявити його побут, уподобання та смаки.
 
В останні роки життя вітальня служила Коцюбинському і робочим кабінетом. Тут зберігаються письмовий стіл, бібліотека та меблі, які допомагають уявити, як працював письменник.
 
До речі, меморіальна бібліотека Коцюбинського налічує понад 1500 книг. Серед них – першодруки його творів та книги з автографами Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Панаса Мирного та інших авторів.
 
А ще саме тут відбувалися знамениті літературні «суботи». У вітальні збиралися письменники, літератори та митці. Серед них музей називає Бориса Грінченка, Миколу Вороного, Володимира Самійленка та Михайла Жука. Тут бував і композитор Микола Лисенко, який виконував на роялі улюблені мелодії Коцюбинського.
 
Окреме місце в меморіальній садибі займає сад. Музей зберіг його у тому вигляді, яким він був за життя письменника. Тут ростуть дерева, які, за музейними даними, особисто посадив Коцюбинський. Є й ялинка, якій уже понад сто років.
 
І саме в Чернігові Коцюбинський написав свої найкращі твори – зокрема «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Дорогою ціною», «Fata morgana» та «Тіні забутих предків».
 
Музей зберігає не лише пам’ять про письменника, а й атмосферу літературного життя Чернігова початку ХХ століття.
 
🏠Квартира Павла Тичини у Києві

А тепер – не садиба і не окремий будинок, а звичайна київська квартира.
 
На вулиці Терещенківській, 5 працює «Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини».
 
Саме тут, у квартирі №3, Павло Тичина жив від 1944 року до смерті 1967-го. П'ять кімнат цього помешкання були свідками його творчих пошуків, поетичних злетів та переживань протягом більш ніж двох десятиліть.
 
Після смерті поета його вдова Лідія Петрівна Папарук дбайливо зберігала квартиру, архів, бібліотеку та обстановку помешкання, яку свого часу організував сам Павло Тичина. Її останньою волею було створення музею на базі квартири.
 
9 січня 1979 року була видана постанова про створення в Києві «Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини».
 
Для відвідувачів музей відкрив двері 27 січня 1980 року. Щоправда, спочатку меморіальні речі поета та його бібліотека розміщувалися не безпосередньо у квартирі №3, а в квартирі №1. Лише 1990 року експозицію повернули до квартири №3, де жив поет.
 
У п'яти кімнатах меморіальної квартири збережено інтер'єри, особисті речі, бібліотеку, музичні інструменти та художні роботи Павла Тичини.
 
Будинок №5 є пам'яткою архітектури й історії; його відносять до стилю пізнього конструктивізму.
 
Є тут і особлива деталь: музейна квартира зберігає не просто речі, пов'язані з Тичиною, а атмосферу його справжнього помешкання, яку після смерті поета допомогла зберегти його вдова.
 
Щоправда, є важливе уточнення для тих, хто захоче відвідати музей зараз: меморіальна експозиція наразі згорнута й недоступна для відвідування. Водночас музей продовжує працювати: тут проходять тимчасові виставки, концерти, майстер-класи та тематичні екскурсії.
 
🏡Садиба Івана Котляревського у Полтаві

На Івановій горі в Полтаві розташований «Музей-садиба Івана Котляревського» – меморіальний комплекс, створений на основі садиби, де 1769 року народився засновник нової української літератури.
 
Сучасний комплекс відтворили 1969 року, до 200-річчя від дня народження письменника. Під час реконструкції використали акварельний ескіз Тараса Шевченка, літографії, спогади сучасників та план садиби 1837 року. Проєкт відтворення здійснив архітектор В. М. Тертичний.
 
До комплексу входять батьківська хата, повітка, комора та колодязь-журавель.
 
У відтвореній хаті – п'ять невеликих кімнат: кабінет, світлиця, вітальня, кімната економки та кухня. У кабінеті можна побачити стіл, диван, шафу з книжками латинською, російською та французькою мовами, журнали та інші предмети.
 
Особливої уваги заслуговують автентичні деталі зі старої хати, вмонтовані в сучасну будівлю. Серед них – сволоки та частина сіней.
 
А ще тут зберігається знаменитий сволок із різьбленим старослов'янським написом:
 
«Создася дом сей во имя отца и сына и святаго духа. Аминь. Року 1705, месяца августа 1.»
 
Тобто на ньому зазначено точну дату – 1 серпня 1705 року.
 
Музей-садибу відкрили 1969 року. Сьогодні вона є пам'яткою національного значення та філією «Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського».
 
Це особливе місце: тут сучасний музейний простір поєднується з автентичними деталями старої садиби, документами, речами та пам'яттю про письменника, з творчості якого починається нова українська література.
 
🌍А як в інших країнах?
 
🏡Чарльз Дікенс – Лондон

У Лондоні, на 48 Doughty Street, розташований «Charles Dickens Museum» – будинок-музей Чарльза Дікенса.
 
Саме тут письменник жив із родиною від 25 березня 1837 року до грудня 1839-го. Це єдиний будинок Дікенса в Лондоні, який зберігся до наших днів.
 
Два роки, проведені на Doughty Street, були надзвичайно плідними для письменника. Тут він завершив «Посмертні записки Піквікського клубу», написав «Пригоди Олівера Твіста» та «Ніколаса Ніклбі».
 
Сьогодні в будинку працює музей, який зберігає одну з найважливіших у світі колекцій, пов'язаних із життям і творчістю Дікенса. Вона налічує понад 100 000 предметів – меблі, особисті речі, картини, фотографії, листи, рукописи та рідкісні видання.
 
Музей відкрили для відвідувачів 9 червня 1925 року. Відтоді будинок став місцем, де можна не просто дізнатися про письменника, а й буквально зайти до його колишнього лондонського помешкання.
 
🏡Вільям Шекспір – Стратфорд-апон-Ейвон

У Стратфорд-апон-Ейвоні зберігся будинок, відомий сьогодні як «Shakespeare’s Birthplace» – місце, пов'язане з дитинством Вільяма Шекспіра.
 
Саме тут жив і працював його батько Джон Шекспір, який був рукавичником. Тут він оселився ще до народження Вільяма разом із дружиною Мері Арден. 1564 року в родині народився Вільям.
 
Сьогодні відвідувачі можуть пройти кімнатами будинку, де жила родина Шекспірів, і побачити предмети з музейних колекцій. Тут також можна дізнатися більше про родину письменника та його дитинство.
 
Важливо, що точна дата народження Шекспіра документально не встановлена. Традиційно днем його народження вважають 23 квітня 1564 року, однак достеменно відомо, що 26 квітня того року його охрестили в церкві Святої Трійці у Стратфорд-апон-Ейвоні.
 
Будинок зберігає пам'ять не лише про майбутнього драматурга, а й про родину, у якій він виріс. Саме тому «Shakespeare’s Birthplace» – це не просто музей письменника, а місце, де можна побачити частину його дитячого світу.
 
🏠Йоганн Вольфганг Ґете – Франкфурт

У Франкфурті, на Großer Hirschgraben 21, розташований «Frankfurter Goethe-Haus» – батьківський будинок Йоганна Вольфганга Ґете, пов'язаний із його дитинством та юністю.
 
Саме тут 1749 року народився майбутній письменник. У цьому будинку він жив до 1775 року, перш ніж залишити Франкфурт.
 
Але тут є важлива історична деталь. Оригінальний будинок Ґете був повністю знищений під час бомбардування Франкфурта 22 березня 1944 року. Від нього залишилися лише фундамент, підвали та сходи до підвалу.
 
Після війни будинок вирішили відновити. У 1947–1951 роках його відбудували максимально точно, за історичним виглядом оригіналу, використовуючи збережені деталі та історичні матеріали.
 
10 травня 1951 року відновлений «Goethe-Haus» урочисто відкрили.
 
Сьогодні тут працює музей із постійною експозицією, присвяченою молодому Ґете та його життю у Франкфурті в 1749–1775 роках.
 
Це особливий приклад літературного музею: перед нами не просто старий будинок, який пережив століття, а відтворений історичний простір на місці справжнього батьківського дому Ґете.
 
І саме тому ця адреса – ще одна точка, де літературна історія має цілком реальне місце.
 
🏛️Музеєм стає простір, пов’язаний із життям письменника – місце, де він жив, працював і писав. Це допомагає побачити автора не лише через портрет у підручнику, а через реальний простір його життя. І тоді книжка автора стає ближчою.