🌊Море, яке живе в книгах

Сьогодні відзначається Всесвітній день моря.
 
Море для кожної людини означає різне: для когось це робота і заробіток, для когось – небезпека, подорож чи місце, де можна побути наодинці. У літературі море часто використовують як місце випробування героя або як простір, де він залишається наодинці з власними думками. Тому море так часто з’являється в книжках📚.
 
У «Мобі Діку» Германа Мелвілла море – простір великої подорожі й переслідування білого кита. Роман вийшов друком 1851 року.
 
У «Двадцяти тисячах льє під водою» Жуля Верна море вже не просто поверхня, якою мандрують кораблі. Читач разом із героями опиняється під водою – на борту «Наутілуса». Роман друкувався в журналі в 1869–1870 роках, а книжкове видання з'явилося 1870 року.
 
А в «Старому і морі» Ернеста Гемінґвея море стає місцем самотньої боротьби старого кубинського рибалки з величезною рибою. Повість вийшла 1952 року, а 1954-го Гемінґвей отримав Нобелівську премію з літератури. У формулюванні премії «Старого і море» названо найновішим прикладом майстерності Гемінґвея-оповідача.
 
Є море і в українській літературі. Наприклад, роман Юрія Яновського «Майстер корабля», опублікований 1928 року, пов'язаний з Одесою та досвідом письменника на Одеській кінофабриці. У творі є кораблі, портове місто, море, кіно і люди, які працюють над створенням фільму. Одеський літературний музей зазначає, що роман побудований на спогадах Яновського про роботу на Одеській кінофабриці.
 
Але море присутнє не тільки в літературі.
 
🎨Його можна побачити на картинах і гравюрах. Один із найвідоміших прикладів – «Велика хвиля біля Канагави» Кацусіки Хокусая, створена приблизно у 1830–1832 роках. Це кольорова ксилографія з серії «Тридцять шість видів Фудзі». Один із відбитків цієї гравюри зберігається в колекції Metropolitan Museum of Art.
 
🎬Кінематограф теж неодноразово повертався до морських історій – від екранізацій класичних романів до фільмів, де море стає самостійним персонажем. На екрані воно може бути спокійним і майже нерухомим, а за кілька хвилин – змінити все життя героя.
 
Саме тому море так часто стає темою творів мистецтва. Воно постійно змінюється, але залишається впізнаваним: може бути місцем подорожі, роботи, випробуванням або просто краєвидом.
 
До речі, тема Всесвітнього дня моря у 2026–2027 роках – «From Policy to Practice: Powering Maritime Excellence» («Від політики до практики: сприяння досягненню досконалості у морській галузі»). Міжнародна морська організація наголошує на тому, що міжнародні правила мають працювати не лише на папері, а й перетворюватися на реальні дії – через національне законодавство, контроль, навчання та практичну роботу в морській сфері, задля безпеки судноплавства, захисту довкілля та людей, які працюють на морі.
 
Можливо, сьогодні варто просто відкрити одну з книжок про море і вирушити в подорож, сидячи вдома чи в бібліотеці📖🌊.

📷Україна в старих фотографіях🕰️

Коли дивишся на старі фотографії, історія виглядає конкретнішою. Перед нами – вулиці, якими колись ходили люди, будинки, які здавалися їм звичними, одяг, транспорт і міські краєвиди, що сьогодні вже стали частиною минулого.
 
У цьому дописі до вашої уваги кілька таких світлин кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це фотографії місць і людей на території сучасної України. У той період українські землі входили до складу різних держав, тому в архівних описах інколи трапляються історичні назви міст та тогочасні адміністративні позначення. Ми залишаємо їх лише там, де вони є частиною оригінального опису джерела.
 
🏙️Київ. Хрещатик, 1897 рік
 
На першій світлині – Хрещатик у Києві. Праворуч видно готель «Національ». Фотографія датована 1897 роком і походить зі скану старої листівки; автора знімка не встановлено.
 
Цікаво просто придивитися до деталей: яким був масштаб вулиці, як виглядали будинки, що можна було побачити з тротуару понад століття тому.

🚋Київ. Поділ, 1902 рік
 
Ще одна київська світлина показує Поділ 1902 року. Зображення походить з ілюстрованого видання, опублікованого в Одесі. На фотографії – міський Поділ початку ХХ століття, зовсім не такий, яким ми звикли бачити його сьогодні.
 
Подібні фотографії цінні саме своєю буденністю: вони не обов'язково фіксують якусь визначну історичну подію. Натомість показують звичайне міське життя, яке для людей того часу було просто повсякденням.

🎭Одеса. Оперний театр, 1889 рік
 
Ця фотографія переносить нас до Одеси кінця ХІХ століття. На ній – Одеський оперний театр. Зображення датоване 31 січня 1889 року; воно зберігається у фондах Department of Image Collections Національної бібліотеки мистецтв у Вашингтоні (National Gallery of Art Library). Автор фотографії невідомий.
 
Сама будівля театру була відкрита 1887 року, тож фотографія показує її вже через два роки після відкриття.

🌿Полтавщина. 1894 рік
 
А тепер – не місто, а людина.
 
На світлині 1894 року – жінка з Полтавщини. Фотографія зберігається в онлайн-архіві Кунсткамери; її автор – фотограф та етнограф Самуїл Дудін (1863–1929).
 
Такі етнографічні фотографії дозволяють побачити і обличчя людей минулого, і особливості їхнього одягу та зовнішнього вигляду.

🏛️Львів. Початок ХХ століття
 
І ще одна міська фотографія – Львів, проспект Свободи (тодішні назви в архівних описах – Lemberg/Lwów). Точна дата знімка не встановлена, але Library of Congress визначає орієнтовний час його створення як 1900–1918 роки. Фотографія походить із колекції Джорджа Грентема Бейна та нині доступна через цифрові фонди Бібліотеки Конгресу США.
 
На ній – місто понад столітньої давнини: його вулиця, будинки та люди. І, мабуть, найцікавіше тут – спробувати уявити, скільки поколінь пройшло цими самими місцями після того, як було зроблено цей знімок.

Старі фотографії не завжди розповідають про великі історичні події. Часто вони просто зберігають звичайні деталі – вулицю, будинок, перехожого, одяг. І саме завдяки цьому ми можемо побачити, як виглядало повсякденне життя понад сто років тому. І саме тому вони такі цінні.
 
Історія зберігається й у таких деталях.

🕊️Мир починається з людини

21 вересня відзначається Міжнародний день миру. Цей день, започаткований Генеральною Асамблеєю ООН 1981 року, спочатку був пов’язаний із днем відкриття її щорічної сесії. 2001 року ООН визначила 21 вересня як постійну дату Міжнародного дня миру та проголосила його днем глобального припинення вогню і ненасильства.
 
2026 року тема дня звучить так: «Invest in Peace – For Everyone, Everywhere, Every Day» – «Інвестуймо в мир – для всіх, усюди і щодня». ООН цього року говорить про так званих «щоденних творців миру» – людей, які своїми діями у громадах, школах, на роботі та в повсякденному житті допомагають долати розбіжності, підтримувати діалог і створювати умови для мирного співіснування.
 
Мир легко уявити символічно – як білого голуба, оливкову гілку чи дзвін. Але в реальному житті він складається з речей набагато буденніших.
 
Почути людину, яка думає інакше. Не принижувати того, з ким не погоджуєшся. Вміти говорити про складне без образ. Допомогти тому, хто поруч. Захищати людську гідність. Не поширювати неправдиву інформацію. Шукати можливість домовитися там, де це можливо.
 
У посланні до Міжнародного дня миру 2026 року Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш нагадує: мир включає безпеку, гідність, можливості, співпрацю, освіту, захист прав людини, діалог і переговори.
 
Для бібліотеки ця тема особливо близька. Адже бібліотека – це простір, де люди зустрічаються з різними думками, культурами, історіями та досвідами. Тут можна читати, слухати, ставити запитання, сперечатися про книжки й водночас залишатися уважними одне до одного.
 
📚Що почитати про людяність, надію і мир?
 
Ми зібрали невелику книжкову полицю, щоб говорити про ці теми через людські історії, а не через гучні заяви:

📖«Щоденник Анни Франк», Анна Франк
Особиста історія дівчини, яка писала свій щоденник під час нацистської окупації Нідерландів. Це книга про життя, яке продовжується навіть у надзвичайно важких обставинах, і про людську здатність зберігати внутрішній світ попри страх.
 
📖«Крадійка книжок», Маркус Зузак
Роман розповідає історію дівчинки Лізель у нацистській Німеччині. Серед страху й насильства в її житті залишаються книжки, дружба та люди, готові ризикувати заради іншого.
 
📖«Маленький принц», Антуан де Сент-Екзюпері
Книжка, яку можна перечитувати в різному віці. Її теми – дружба, любов, відповідальність, самотність і цінність людських зв’язків. Саме тому вона добре пасує до розмови про те, що робить наш світ людянішим.
 
📖«Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», Віктор Франкл
Книга про людську гідність, внутрішню свободу та пошук сенсу навіть у надзвичайно важких обставинах.
 
📖«Листи на війну. Діти пишуть солдатам», упорядниці Валентина Вздульська та Оксана Лущевська
Документальна книжка-білінгва, що містить листи українських дітей до військових. У них – слова підтримки, вдячності, надія та мрії про мирне майбутнє України.
 
📖«Квіти для Елджернона», Деніел Кіз
Роман про Чарлі Гордона, який проходить експеримент, покликаний змінити його інтелект. Історія порушує питання людяності, гідності, самотності та того, як ми ставимося до тих, хто від нас відрізняється.
 
Можливо, мир справді починається не з великої промови, а з конкретної людини. З її слова, вибору, готовності почути іншого і не додавати в цей світ зайвої ворожнечі.
 
А вже з таких щоденних вчинків поступово складається щось більше – довіра між людьми, взаємоповага і суспільство, у якому є місце для діалогу.
 
Миру нам. І нехай він буде не лише словом у календарі, а щоденною цінністю.🕊️

"Вау, як круто в бібліотеці🤩!"
 
 А згодом і почули іншу не менш приємну фразу: «Оце я розумію –  професія бібліотекар!" – саме з такими словами нещодавно до бібліотеки естетичного виховання імені Олександра Довженка завітала дівчинка років 11 і була вражена. Колись бібліотеку відвідувала з мамою, ще як меншою була, а потім війна, виїзд…
 
І зараз ось з подружками прийшла за компанію і йти не хотіла додому😅))
 
А дійсно так і є, що бібліотеки – простори для всіх. Книги, емоції, зустрічі, нові знайомства, творчість, нові відкриття, спокій – у бібліотеці кожен знайде щось потрібне для себе.

Михайло Драгоманов: історик, публіцист, мислитель 🪶

Сьогодні виповнюється 185 років від дня народження Михайла Драгоманова – історика, фольклориста, публіциста, літературознавця та громадського діяча, одного з ключових представників української інтелектуальної думки ХІХ століття. Він народився 1841 року в Гадячі на Полтавщині.
 
Драгоманов належав до людей, для яких освіта не обмежувалася однією дисципліною. Ще в юності його цікавили історія, географія, мови та античний світ. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету, він поєднував наукову роботу з громадською діяльністю. Згодом став одним із організаторів київської «Старої громади».
 
Важливу роль у його житті відігравала Європа. 1870 року Київський університет відрядив Драгоманова за кордон для наукового стажування. Він побував у кількох європейських містах, і ці подорожі дали йому можливість безпосередньо знайомитися з європейським науковим та культурним середовищем і порівнювати його з українськими реаліями.
 
Драгоманов активно працював із європейським інтелектуальним середовищем, публікувався за кордоном і прагнув знайомити європейську аудиторію з українською історією, культурою та суспільними питаннями.
 
Не менш важливою була його наукова робота. Драгоманов досліджував історію, народну творчість, фольклор і літературу, використовуючи історико-порівняльний підхід. Разом із Володимиром Антоновичем він підготував фундаментальне дослідження українських історичних пісень, перший том якого вийшов 1874 року.
 
1875 року Драгоманова звільнили з Київського університету, після чого він виїхав за кордон. У Женеві він став одним із центральних діячів української політичної еміграції та заснував українську друкарню. Там видавав збірник «Громада», який мав на меті поширювати матеріали для вивчення України, її історії та культури. Пізніше, з 1889 року, Драгоманов жив і працював у Софії, викладав у Софійському університеті.
 
Цікаво, що його вплив відчувався не лише в науковому чи громадському середовищі. Драгоманов був старшим братом Олени Пчілки та дядьком Лесі Українки. Його інтелектуальний вплив на племінницю був помітним, а сама Леся Українка мала широку самоосвіту й знала європейські та класичні мови.
 
Драгоманов багато писав – про історію, про культуру, про суспільство. Його тексти не завжди були простими чи беззаперечними навіть для сучасників, але його спадщина цікава саме цим: він мислив широко, порівнював Україну з Європою і говорив про майбутнє через освіту, культуру та слово.
 
Ця думка, висловлена в еміграції, добре передає його позицію:
 
«Українцям лишається йти своєю дорогою і працювати, працювати й працювати для свого народу, сподіваючись тільки на свої сили…»
 
Через 185 років після народження Драгоманова його ідеї й підхід до світу досі заслуговують на увагу. Він прагнув пізнавати Європу і водночас глибоко розуміти власну культуру.

Бібліотека і демократія: право знати📚🏛️

🗓️15 вересня – Міжнародний день демократії.

Слово «демократія» часто лунає у великих промовах і політичних дискусіях. Але якщо відкласти урочисті формулювання, залишається дуже проста річ: людина має право знати, мати власну думку і висловлювати її.
 
А щоб сформувати власну думку, потрібна інформація. Бажано – не випадковий допис із соцмереж, не заголовок, який змушує обуритися за три секунди, а можливість побачити різні погляди, перевірити факти, звернутися до надійних джерел і зробити власний висновок.
 
Саме тут бібліотека має значно більше значення для демократії, ніж може здатися на перший погляд.
 
5 речей, які бібліотека робить для демократичного суспільства 👥⚖️
 
✅1. Дає доступ до знань
 
Бібліотека існує для того, щоб знання не були привілеєм лише тих, хто може собі дозволити купувати всі потрібні книжки чи має доступ до великої приватної бібліотеки. Тут можна читати художню літературу й наукові праці, досліджувати історію, знайомитися з культурою, шукати інформацію для навчання або роботи.
 
Доступ до інформації – одна з передумов того, щоб людина могла самостійно орієнтуватися у світі. Стаття 19 Загальної декларації прав людини закріплює право кожної людини на свободу думки та її вираження, яке включає свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї через будь-які засоби й незалежно від державних кордонів. ЮНЕСКО також визначає доступ до інформації як складову фундаментального права на свободу вираження поглядів.
 
✅2. Допомагає критично сприймати інформацію
 
Сьогодні інформації не бракує. Навпаки – її стало стільки, що іноді найважче не знайти відповідь, а зрозуміти, чи можна їй довіряти. Хто автор? Звідки взялися ці цифри? Коли це було опубліковано? Чи є першоджерело? Що говорять інші надійні джерела?
 
Уміння ставити такі запитання – це інформаційна грамотність.
 
ЮНЕСКО розглядає медійну та інформаційну грамотність як сукупність навичок, що допомагають людині критично отримувати, аналізувати й оцінювати інформацію та контент, розпізнавати упередження й дезінформацію та відповідально брати участь у суспільному житті.
 
Бібліотеки також є одним із просторів, де такі навички можуть розвиватися: ЮНЕСКО прямо включає бібліотеки, поряд з іншими інформаційними ресурсами, до середовища, важливого для критичного громадянського залучення та роботи з інформацією.
 
✅3. Зберігає пам'ять
 
Демократичне суспільство потребує не тільки інформації про сьогодення. Воно потребує пам'яті. Книжки, газети, документи, фотографії, спогади та інші матеріали дозволяють повертатися до подій минулого й перевіряти, як усе було насправді, а не покладатися лише на чиїсь пізніші перекази.
 
Саме тому бібліотеки й архіви мають особливе значення: вони зберігають документальні свідчення, які допомагають наступним поколінням досліджувати минуле.
 
✅4. Дає можливість зустрітися з різними думками
 
Хороша бібліотека не повинна вчити користувача думати «правильно». Її завдання – дати йому достатньо матеріалу, щоб думати самостійно.
 
На одній полиці можуть зустрітися різні автори, епохи, жанри й погляди. Людина може погоджуватися з одним автором і категорично не погоджуватися з іншим. І це нормально.
 
Свобода думки починається там, де нам не нав'язують єдину дозволену відповідь.
 
Цей принцип відповідає підходу IFLA до інтелектуальної свободи. У документі IFLA «Statement on Libraries and Intellectual Freedom» йдеться про фундаментальне право людини на доступ до знань, творчих ідей та інтелектуальної діяльності, а також про відповідальність бібліотечної та інформаційної професії підтримувати принципи інтелектуальної свободи. IFLA також прямо пов'язує право знати зі свободою думки та свободою вираження.
 
✅5. Створює простір для розмови
 
Бібліотека – це більше, ніж книжкові полиці. Це також місце, де люди зустрічаються, слухають лекції, обговорюють книжки, дивляться фільми, знайомляться з історією та культурою, ставлять запитання і сперечаються – іноді дуже переконливо.
 
І, мабуть, саме в цьому є одна з найважливіших речей.
 
Демократія – це не коли всі думають однаково. Це коли люди мають можливість думати, говорити, слухати одне одного і робити власний вибір у межах прав і свобод інших.
 
Тому бібліотека має до демократії безпосередній стосунок. Не тому, що бібліотекар повинен переконувати користувача в якихось політичних поглядах, а навпаки – тому, що бібліотека допомагає людині самій шукати знання, перевіряти інформацію, знайомитися з різними поглядами й формувати власну думку.
 
Можливо, демократія починається не з гучних слів. Можливо, іноді вона починається з простого запитання: «А звідки ми це знаємо?»
 
А відповідь на нього цілком може чекати на бібліотечній полиці.
 
З Міжнародним днем демократії!
 
Нехай право знати завжди залишається не красивою декларацією на папері, а нашою щоденною реальністю.

🎬Українське кіно, яке варто подивитися хоча б раз

12 вересня 2026 року відзначаємо День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії, встановлене Указом Президента України 12 січня 1996 року. Його відзначають щороку в другу суботу вересня.
 
Українське кіно – це значно більше, ніж одне свято в календарі і кілька відомих стрічок. Це понад століття історії, різні покоління режисерів і акторів, пошуки власної мови та фільми, які варто переглядати й зараз.
 
💡Кілька фактів про українське кіно
 
🎞️Український кінематограф має дуже давню історію.
Уже на початку ХХ століття в Україні працювали кіновиробництва, а Одеса поступово стала одним із важливих центрів кінематографа. Історія одеського кіновиробництва бере початок від перших приватних кіноательє, що з'явилися в місті 1907 року.
 
🎥У 1920-х роках в Україні існувала власна система кіновиробництва.
1922 року було створено Всеукраїнське фотокіноуправління – ВУФКУ, яке об'єднувало кіновиробництво, прокат, кіноосвіту та кінопресу. Саме в цей період працювали Олександр Довженко, Дзиґа Вертов, Михайло Кауфман та інші митці.
 
🎨Українське кіно 1960–1970-х років подарувало особливе явище – українське поетичне кіно.
З ним пов'язують творчість Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та інших режисерів і митців. Довженко-Центр називає цей період одним із найважливіших в історії українського кіно.
 
🏆2021 року Довженко-Центр оприлюднив рейтинг 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
До нього увійшли стрічки від німого кіно 1920-х років до сучасних фільмів. Перше місце посіли «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, друге – «Земля» Олександра Довженка, третє – «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, четверте – «Плем'я» Мирослава Слабошпицького.
 
📚🎬А тепер – невелика кінополиця від бібліотеки.
 
Ми не будемо називати її рейтингом. Просто згадаємо кілька українських фільмів, які допомагають побачити різні сторони нашого кіно.
 
📽«Земля» – Олександр Довженко, 1930
 
Почнемо з класики. «Земля» – німий фільм Олександра Довженка про події, пов'язані з колективізацією в Україні наприкінці 1920-х років. У центрі – українське село, земля, праця, конфлікт між старим і новим. Але фільм не обмежується темою колективізації – у ньому багато про життя, смерть, природу і людину. «Земля» посіла друге місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно за версією Довженко-Центру.
 
📽«Тіні забутих предків» – Сергій Параджанов, 1964
 
Фільм за мотивами повісті Михайла Коцюбинського. У центрі історії – Іван і Марічка, представники двох гуцульських родів, які ворогують між собою. Їхня історія кохання розгортається на тлі гуцульського побуту, природи, звичаїв і вірувань. Фільм став однією з найвідоміших робіт українського поетичного кіно і посів перше місце у рейтингу Довженко-Центру.
 
📽«Камінний хрест» – Леонід Осика, 1968
 
Цей фільм створено за мотивами двох новел Василя Стефаника – «Камінний хрест» та «Злодій». Сценарій написав Іван Драч. Головний герой, Іван Дідух, збирається залишити Галичину й виїхати до Канади. Перед від'їздом він встановлює на горі кам'яний хрест – знак прощання зі своєю землею та домом. У рейтингу Довженко-Центру «Камінний хрест» посів п'яте місце.
 
📽«Вавілон ХХ» – Іван Миколайчук, 1979
 
Фільм створено за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». Події відбуваються в українському селі Вавілон у часи великих суспільних змін. Серед героїв – сільський філософ Фабіан, який спостерігає за тим, як змінюється звичний світ. У цьому фільмі є і гумор, і сум, і філософські роздуми, і своєрідний погляд на українське село.
 
📽«Плем'я» – Мирослав Слабошпицький, 2014
 
Сучасніше кіно – і зовсім інша кіномова. Головний герой Сергій потрапляє до спеціалізованого інтернату для людей із порушеннями слуху, де існує кримінальна організація, яку називають «Плем'ям». Фільм розповідає про його спробу знайти своє місце в цьому середовищі. Особливість стрічки – персонажі спілкуються жестовою мовою, а фільм не має звичних субтитрів чи закадрового голосу. «Плем'я» посіло четверте місце в рейтингу 100 найкращих фільмів українського кіно.
 
📽«Атлантида» – Валентин Васянович, 2019
 
Фільм переносить нас у майбутнє – 2025 рік, через рік після завершення війни з росією та повернення окупованих територій на сході України. У центрі історії – колишній військовослужбовець Сергій, якому доводиться пристосовуватися до світу після війни. «Атлантида» посіла 11-те місце у рейтингу Довженко-Центру.
 
📽«Мої думки тихі» – Антоніо Лукіч, 2019
 
І наостанок – стрічка, яка з іронією та без зайвого пафосу показує наше сьогодення. Звукорежисер Вадим отримує завдання записати голоси рідкісних українських тварин. Для цього він вирушає на Закарпаття, звідки сам родом. Разом із ним у подорож їде його мати, і поступово професійна поїздка перетворюється на історію про стосунки двох дуже різних людей. Фільм посів 20-те місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
 
🎬 Сім фільмів – і майже сто років українського кіно: від німого кіно Довженка до сучасних історій, від гуцульських легенд до життя після війни, від екранізацій літератури до нових сюжетів.
 
Саме в цьому сила кіно: воно дозволяє не просто прочитати про час, а побачити його – через людей, пейзажі, голоси й деталі.
 
А якщо ви любите читати, то після деяких фільмів можна зробити ще одну цікаву річ – відкрити книгу, яка стала їхньою основою.
 
📚Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
 
📚Василь Стефаник «Камінний хрест»
 
📚Василь Земляк «Лебедина зграя»
 
🎬 Дивіться українське кіно.
📚Читайте українських авторів.
💙 І відкривайте їх поступово – фільм за фільмом, книжка за книжкою.

🎬📚Довженко: слово і світло

12 вересня 2026 року відзначатиметься День українського кіно. Це професійне свято працівників кінематографії, яке щороку припадає на другу суботу вересня. Його встановлено Указом Президента України від 12 січня 1996 року № 52/96.
 
А якщо говорити про українське кіно ХХ століття, неможливо оминути ім'я Олександра Довженка.
 
Довженко був не лише режисером. Він писав, малював, створював сценарії та кіноповісті. І, мабуть, саме тому його кіно вирізняється: у ньому важливі не тільки сюжет і персонажі, а й світ навколо них – земля, вода, дерева, обличчя людей, світло, рух.
 
Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в Сосниці на Чернігівщині. За освітою він був учителем, але згодом його життя пов'язало одразу кілька мистецьких напрямів. Він працював художником-ілюстратором і карикатуристом, навчався в мистецьких закладах Берліна, а в середині 1920-х років прийшов у кіно.
 
Під час перебування в Німеччині Довженко відвідував лекції Берлінської академії вищої школи образотворчого мистецтва та навчався у приватній художній майстерні Віллі Гекеля. Повернувшись до Харкова, працював художником-ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК», де створював, зокрема, політичні карикатури. 1926 року переїхав до Одеси й розпочав роботу на кінофабриці ВУФКУ.
 
1926 року Довженко зняв комедію «Ягідка кохання», а згодом створив фільми, які зробили його відомим далеко за межами України: «Звенигора» (1927; прем'єра – 1928), «Арсенал» (1929) та «Земля» (1930).
 
Особливе місце серед них займає «Земля».
 
Це німий фільм про українське село кінця 1920-х років – про землю, працю, колективізацію, смерть і народження, про людину та природу. Сьогодні стрічку можна сприймати не лише як історичний документ своєї доби, а й як твір із дуже виразною візуальною мовою. Саме «Земля» стала однією з найвідоміших робіт Довженка й посіла друге місце в рейтингу найкращих фільмів в історії українського кіно за версією Довженко-Центру 2021 року.
 
Але окремо варто згадати літературну творчість Довженка.
 
Його «Зачарована Десна» – автобіографічна повість, у якій дитячі спогади, родина й природа Чернігівщини відтворені з особливою любов'ю та теплом.
 
Довженко постійно поєднував літературу й кіно: його проза має сильну візуальну сторону, а фільми – літературну глибину.
 
Його творчість стала одним із важливих джерел українського поетичного кіно. Хоча сам Довженко жив і працював значно раніше, ніж сформувалася назва цього мистецького напряму.
 
🎨А ще був Довженко-художник.
 
До приходу в кіно він працював як графік, створював карикатури, ілюстрації, плакати. Його художній досвід залишився помітним і в кінороботах: Довженко мислив не лише послідовністю сцен, а й окремими образами та композиціями.
 
Тому кожен кадр у його стрічках побудований за законами живопису – із чітким відчуттям світла та композиції.
 
Та говорити про Довженка лише як про «геніального режисера» було б занадто просто.
 
Його життя і творчість були суперечливими. Він працював у радянській кінематографічній системі, створював твори на її замовлення, переживав цензурний тиск і політичні переслідування. Його кіноповість «Україна в огні», написана як основа для однойменного фільму, викликала різку критику радянського керівництва, зокрема Сталіна, після чого твір був заборонений до публікації та екранізації.
 
Тому спадщина Довженка – це не тільки красиві кадри й твори, які всі знають зі школи. Це ще й історія митця, який намагався працювати в дуже складних обставинах і при цьому зберігав власне бачення.
 
Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 року.
 
Сьогодні ім’я Довженка добре відоме, але його твори варто відкривати заново – не тільки зі шкільних підручників.
 
Можна переглянути «Землю», перечитати «Зачаровану Десну», погортати його малюнки чи просто звернути увагу на те, як у його творах людина живе поруч із природою. І тоді стає зрозумілим, чому Довженко залишився важливою постаттю української культури. Він умів дивитися. А потім – перетворювати побачене на слово, малюнок і світло на екрані.
 
🎬З Днем українського кіно!
 
А який фільм Олександра Довженка ви дивилися? Чи, можливо, саме час познайомитися з його творчістю?
 
📚Читайте. Дивіться. Помічайте.

💡📚Що таке грамотність і чому вона важлива

8 вересня відзначають Міжнародний день грамотності. Його започаткувала ЮНЕСКО 1966 року, а відзначати цей день почали з 1967 року. 2026 року виповнюється 60 років від дня проголошення цієї міжнародної дати.
 
Але що таке грамотність?
 
Найперше ми думаємо про вміння читати й писати. І це справді її основа. Та сьогодні цього вже недостатньо.
 
Грамотна людина може прочитати інформацію, зрозуміти її, перевірити, поставити запитання й зробити власний висновок.
 
Наприклад, коли ми читаємо новину в інтернеті, важливо не тільки знати слова. Варто подумати:
 
🔹 хто це написав?
🔹 звідки взялася інформація?
🔹 чи є докази?
🔹 чи можна довіряти цьому джерелу?
🔹 чи не намагаються нами маніпулювати?
 
Тому грамотність пов'язана не лише з книжками та шкільними оцінками. Вона допомагає нам навчатися протягом життя, знаходити потрібну інформацію, спілкуватися з іншими людьми та приймати власні рішення.
 
Сьогодні ми щодня читаємо найрізноманітніші тексти: книжки, новини, інструкції, повідомлення, оголошення, дописи в соціальних мережах. Інколи це кілька сторінок, а інколи – лише кілька речень на екрані телефона. Але в кожному випадку важливо не просто прочитати слова, а зрозуміти, що саме нам повідомляють.
 
ЮНЕСКО визначає грамотність ширше, ніж просто вміння читати й писати. Вона включає здатність розуміти, тлумачити, створювати й передавати інформацію та користуватися цими навичками в різних життєвих ситуаціях.
 
💻Є й таке поняття, як цифрова грамотність. Це вміння впевнено й критично користуватися цифровими технологіями: знаходити, оцінювати, зберігати та передавати інформацію, спілкуватися й розв'язувати повсякденні завдання за допомогою цифрових засобів.
 
І це особливо важливо зараз, коли величезна кількість інформації доступна буквально за кілька секунд.
 
До речі, проблема грамотності у світі досі залишається актуальною. За даними ЮНЕСКО, у 2024 році близько 739 мільйонів дорослих у світі не мали базових навичок грамотності. Майже дві третини з них – жінки.
 
Міжнародний день грамотності нагадує про важливу річ: уміння читати, писати, розуміти інформацію й навчатися потрібне людині протягом усього життя.
 
І тут бібліотека відіграє свою роль📚. Ми допомагаємо знаходити книги, інформацію та надійні джерела. Допомагаємо навчатися новому. А ще підтримуємо цікавість до читання й нових знань. Бо вчитися можна в будь-якому віці.
 
А тепер невелика мовна розминка😊
 
Чи знаєте ви значення цих українських слів?
 
1. Ґречний
Це – ввічливий, чемний, шанобливий.
 
2. Вивірка
Це білка. Слово зафіксоване в українських словниках.
 
3. Плай
Гірська стежка. Слово відоме передусім у західноукраїнській мовній традиції.
 
4. Припічок
Горизонтальна площина перед отвором печі; також так називають лежанку біля печі.
 
5. Ґринджоли
Невеликі сани; також прості великі сани.
 
Скільки слів ви знали?😉
 
📖Читайте. Запитуйте. Перевіряйте. Вчіться.
 
Грамотність – це не про те, щоб ніколи не помилятися. Це вміння розуміти інформацію й самостійно робити висновки.