«Я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь»

Відзначаємо 190 років від дня народження української письменниці, казкарки, перекладачки, емансипантки Марка Вовчка (справжнє ім’я та прізвище – Марія Вілінська). Марко Вовчок  вважається однією з перших авторок у жанрі психологічного реалізму; відома своїми творами про історичне минуле України, зокрема про кріпаччину й поневолений стан жіноцтва часів панщини. Особливістю творів письменниці є мінорний настрій і тематика трагічного життя українських кріпаків.
 
Перша книга Марка Вовчка –  «Народні оповідання». Ця збірка оповідань є своєрідною книгою українського народного життя напередодні реформи 1861 року. Це правдиві історії про життя народу, які авторка розповідає читачеві дуже щиро і просто, роблячи акцент на прагненні людей до волі і виступаючи проти будь-яких проявів насильства.
 
Загалом творчий спадок Марка Вовчка налічує дві книги «Народних оповідань», романи та повісті: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур.
 
Українська література завдяки Марку Вовчку збагатилася творами у таких жанрах, як соціально-проблемне оповідання, баладне оповідання, соціальна повість, психологічне оповідання та повість, соціальна казка, художній нарис.
 
До вашої уваги добірка цитат письменниці:
 
«Не всі, голубе мій, в морі топляться – більше в калюжах»
 
«Хто лицемірить з людьми, тому і собаки не вірять!»
 
«Сей світ – як маків цвіт; як-то на тім буде!»
 
«Брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся»
 
«Гордість – гріх. Людина горда, що міхур водний: сьогодні здувся, а завтра лопнув!»
 
«Вона вже не сяяла тепер задоволенням і щастям, була ніби не в настрої і дещо бліда. Її блідість була не та, що зостається на обличчі після пережитого горя чи хвилювання, не та, що покриває лице в хвилини глибокої печалі чи жагучої прикрості, – вся істота її показувала, що вона зблідла просто від нудьги: у руках її була млявість, повіки якось обважніли, очі зблякли, куточки рота опустились вниз»
 
«В радості і веселості час летить швидкокрилим птахом, а в горі і печалі повзе гірше хворого равлика. А якщо до печалі домісилися ще тривога, так всяка хвилина здається за ціле століття.»
 
«Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться. [...] я страх як занудився – нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна – усе в світі»
 
«Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая – вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями»
 
«Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, – у місті я бував [...] Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов...»
 
«Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати»
 
«Я прожила весь свій вік, ідучи однією дорогою і не звертаючи в бік. У мене могли бути помилки, слабкості…, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом»