Передзвін дитячих голосів

4 червня в Україні вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
 
За кожною цифрою, яку ми чуємо в новинах, – чиєсь життя, що мало тривати. Чийсь сміх, улюблена іграшка, перший шкільний дзвоник, книжка перед сном, мрії про майбутнє. Те, що мало бути частиною дитинства, але було обірване війною.
 
У цей день ми згадуємо дітей, які більше ніколи не підуть до школи, не побачать літа, не подорослішають. І водночас нагадуємо собі, що кожне дитяче життя є безцінним.
 
У бібліотеці естетичного виховання імені Олександра Довженка ЦБС Солом’янського району м. Києва проходить акція пам’яті «Передзвін дитячих голосів».
 
Інсталяція поєднає дзвіночки пам’яті та цитати дітей. Дзвіночки звучатимуть як символ голосів, які мали б лунати поруч із нами. А дитячі слова – щирі, безпосередні – нагадають про те, ким були ті, кого забрала війна.
 
Це не лише вшанування пам’яті. Це нагадування про цінність дитинства, про відповідальність дорослих перед дітьми та про те, що пам’ять починається з небайдужості.
 
Сьогодні ці дзвіночки звучать словами самих дітей – тих, хто пережив жахіття, і тих, чий голос обірвався назавжди. Прислухайтеся до того, про що вони говорять, про що мріють і про що запитують дорослих:
 
«Я б хотіла телепортуватися невидимкою в Україну – щоб я бачила все, але мене не бачив ніхто». (Таня, 9 років)
 
«Мамо, давай подивимось старі фотки, на них ми були щасливі». (Кіра, 6 років)
 
«Мамо, ми нікому не віддамо наш прапор». (Саша, 3,5 років)
 
«Мамо, ми так мало жили. Хочеться пожити ще». (Назар)
 
«Мамо, а що, навіть гугл не знає, коли війна закінчиться?»
 
«Ми сиділи в коридорі, за стінами, а потім я дізналася, що тато загинув». (Кіра, 14 років)
 
«Коли вони (росіяни) прийшли в двір, вони почали бити (батька) при мені, при мамі. Батька забрали – їх там допитували, струмом били…» (Артем, 16 років)
 
«Я зрозумів, що моя мама померла, коли до неї підійшла сусідка і поміряла пульс. Сусідка поховала маму в нашому ж дворі…» (Ілля, 11 років)
 
«Приїхав дядя і сказав, що на село їдуть танки…» (Андрій)
 
«Я жив у друзів. Я почув, як ракета летить. Їх (батьків) вбило. Я навіть не повірив». (Богдан, 8 років)
 
«Дуже сильно бомбили Чернігів. І ми знали, що вони (росіяни) вже прорвалися… Їм було весело, коли вони в нас стріляли». (Аня, 12 років)
 
Ці слова – наш спільний біль і наш обов'язок пам'ятати. Запрошуємо долучитися до акції та разом вшанувати пам’ять дітей, чиї голоси назавжди залишаться у наших серцях.
 
🕯️Світла пам’ять усім маленьким українцям, чиї життя забрала війна.