🕯️Пам’ять, яку не можна стерти

Щороку у третю неділю травня в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій – людей, чиї життя були зламані тоталітарною системою лише за право думати, говорити, творити й залишатися собою.
 
У ХХ столітті Україна пережила хвилі масових арештів, заслань, розстрілів і переслідувань. Репресії торкнулися письменників, науковців, учителів, митців, священників, селян і робітників. Часто людині було достатньо сказати необережне слово, мати «неправильне» походження або просто вирізнятися освітою та незалежністю думки, щоб опинитися під наглядом каральної системи.
 
Однією з найтрагічніших сторінок стали події Великого терору 1937–1938 років. Саме тоді тисячі українців були розстріляні або відправлені до таборів ГУЛАГу. Серед них – представники української інтелігенції, яких сьогодні називають поколінням Розстріляного відродження.
 
Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров – це не просто імена з підручників. Це людські долі, обірвані репресивною машиною. У листопаді 1937 року їх було розстріляно в урочищі Сандармох у Карелії – одному з найтрагічніших місць пам’яті жертв Великого терору.
 
Політичні репресії торкнулися далеко не лише відомих імен. Вони зламали долі мільйонів звичайних людей, чиї родини десятиліттями боялися згадувати своїх рідних. Листи, які так і не дійшли додому. Фотографії, сховані у старих скринях. Пам’ять, яку намагалися знищити разом із людьми…
 
Сьогодні особливо важливо говорити про це відкрито. Пам’ять про жертв політичних репресій – не лише про минуле. Вона застерігає нас від повторення трагедій, нагадує про ціну людської свободи та про небезпеку будь-якого тоталітаризму.
 
У бібліотеках книги часто стають тихими свідками історії. Саме через літературу, щоденники, документи та спогади ми можемо почути голоси тих, кого десятиліттями змушували мовчати.
 
Пам’ятаймо кожного. Бо пам’ять – це теж форма справедливості.

🎞️«Довженко в книгах і кадрах»📚

🏛️Щороку 18 травня у світі відзначають Міжнародний день музеїв – день, що нагадує про важливість збереження історичної пам’яті, мистецтва та культурної спадщини. Музеї – це не просто зібрання речей. Це простір живої пам’яті, де оживають постаті минулого, народжуються діалоги між поколіннями та зберігаються історії, без яких неможливо зрозуміти себе.
 
💛💙Особливе місце в культурній пам’яті України посідає постать Олександра Довженка – видатного українського кінорежисера, письменника, художника та мислителя, якого називають одним із засновників поетичного кіно. Його творчість давно стала частиною світової культурної спадщини, а фільми «Земля», «Арсенал», «Звенигора» й сьогодні вражають своєю художньою силою та глибиною образів.
 
📍 📖У бібліотеці естетичного виховання імені Олександра Довженка ЦБС Солом'янського району м. Києва ми дбайливо зберігаємо пам’ять про митця. Саме тому в нашій бібліотеці діє кімната-експозиція, присвячена життю і творчості Довженка – простір, де книги, фотографії, документи та мистецькі матеріали допомагають відкрити для себе постать видатного українця.
 
У цій невеликій музейній кімнаті зберігається не тільки пам’ять про минуле, а й сила української культури, унікальна кіномова Довженка та його талант бачити красу у звичайному полі, селянській праці, рідній землі та людських емоціях.
 
Запрошуємо зазирнути до нашої експозиції разом із нами – через книги, кадри, спогади та атмосферу творчості Олександра Довженка. Бо музей починається не лише з експонатів. Він починається з пам’яті, уваги та любові до культури.✨

🕯️«Дорога додому»

Історія кримськотатарського народу – це історія болю, пам’яті та гідності. Це розповідь про те, як нація, попри всі спроби знищити її ідентичність, зберегла свій неповторний голос, мову та зв’язок із батьківщиною.
 
18 травня 1944 року радянська влада розпочала депортацію кримських татар із Криму. За кілька днів сотні тисяч людей були примусово вивезені до Середньої Азії та інших віддалених регіонів СРСР. Люди втрачали дім, майно та можливість повноцінно зберігати свою мову й культуру та навіть право називати Крим своєю батьківщиною. Геноцид 1944 року (офіційно визнаний таким в Україні 2015 року) став раною на тілі всього народу, намаганням стерти пам'ять про цілу культуру.
 
Довгі десятиліття кримські татари боролися за право повернутися додому. Одним із символів цієї боротьби став Мустафа Джемілєв – дисидент, правозахисник, багаторічний політв’язень радянських таборів і людина, яка присвятила життя захисту прав свого народу.
 
Сьогодні про цю історію можна прочитати українською мовою у книжці «Мустафа Джемілєв. Незламний» журналістів Севгіль Мусаєвої та Аліма Алієва. У книзі – спогади, розмови та історія людини, чия доля нерозривно пов’язана з долею всього кримськотатарського народу.
 
Варто також звернути увагу на твори кримськотатарського письменника, поета та публіциста Шаміля Алядіна, чиї тексти зберегли пам’ять про втрату дому, вигнання та надію на повернення. Сучасна українська культура дедалі більше відкриває для себе голоси кримськотатарських авторів – чесні, глибокі й надзвичайно людяні. Ці твори вчать нас емпатії та солідарності, нагадуючи, що біль одного народу є болем для всієї людської спільноти.
 
Сьогодні, коли Крим знову перебуває під російською окупацією, тема дому для кримських татар знову звучить особливо болісно. Але пам’ять – сильніша за спроби її стерти. Вона стає зброєю в боротьбі за правду, інструментом збереження культурної ідентичності та надією на майбутнє звільнення півострова.
 
Дорога додому – це не лише про географію. Це про право народу пам’ятати своє коріння, берегти свою культуру й говорити власним голосом. Це також про нашу відповідальність перед пам'яттю минулого та наше спільне прагнення до справедливості.
 
Пам’ятаймо. Читаймо. Бережімо правду.
 
📚Щоб глибше зрозуміти історію кримськотатарського народу, радимо звернути увагу на книги:

📖«Мустафа Джемілєв. Незламний», Севгіль Мусаєва, Алім Алієв
Це біографічна книга-інтерв'ю, яка через призму життя лідера кримськотатарського народу розкриває трагедію всього етносу. Автори зібрали спогади Мустафи Джемілєва, його розмови та роздуми, створюючи портрет людини, чия воля виявилася сильнішою за репресивну машину СРСР. Це книга про правозахисну діяльність, багаторічне ув'язнення та незмінну надію на повернення додому.
 
📖«Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху», Гульнара Абдулаєва
Історикиня Гульнара Абдулаєва пропонує популярну та науково обґрунтовану оповідь про тисячолітню історію Криму. Вона проводить читача через епохи народження та занепаду Кримського ханства, складні взаємини з Російською імперією та радянський період. Книга допомагає зрозуміти історичний контекст депортації 1944 року та роль кримськотатарського народу у формуванні культурного ландшафту півострова.
 
📖«Історія Криму та кримськотатарського народу», Г. Бекірова, С. Громенко, А. Іванець та ін.
Це навчальний посібник для широкої аудиторії, виданий українською та кримськотатарською мовами. Книга, створена колективом провідних істориків, доступно пояснює складні процеси минулого півострова, спростовує поширені міфи та висвітлює боротьбу кримських татар за свої права на основі архівних документів.
 
📖«Вільні голоси Криму»
Документальна книга про 16 кримськотатарських журналістів-політв'язнів, написана українськими журналістками (О. Яремчук, І. Славінською, О. Єфименко та ін.). Видання розповідає про долі людей, які опинилися за ґратами через свою професійну діяльність та позицію. У книзі зібрані їхні листи та щоденникові записи, які є живим доказом незламності людського духу.
 
📖Шаміль Алядін (твори Шаміля Алядіна, частина яких перекладена українською мовою)
Класик кримськотатарської літератури ХХ століття, чия проза є живим нервом пам'яті про втрату дому. Його повісті та оповідання, перекладені українською, передають біль депортації, складне життя на вигнанні та незгасну жагу повернутися на батьківщину. Твори Алядіна – це людяність, яка вистояла попри всі випробування, і голос народу, який пам'ятає своє коріння.
 
Ці книги – не лише про трагедію депортації. Вони про пам’ять, право бути собою та дорогу додому, яка триває й сьогодні. Ці та інші книги допомагають нам пам'ятати правду та краще розуміти історію нашого спільного українського дому.

🌍«Україна у світовій культурній родині» 🇺🇦

12 травня 1954 року Україна офіційно стала членом ЮНЕСКО. Саме цього дня наш голос у міжнародному культурному просторі почав лунати сильніше.

 

Сьогодні до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО внесено 8 унікальних українських об’єктів (7 культурних та 1 природний):

 

🔹 Софійський собор та Києво-Печерська лавра;

🔹 Історичний центр Львова;

🔹 Резиденція митрополитів Буковини і Далмації у Чернівцях;

🔹 Історичний центр міста-порту Одеси (внесений 2023 року);

🔹 Дерев’яні церкви Карпатського регіону;

🔹 Херсонес Таврійський (який наразі перебуває на тимчасово окупованій території Криму);

🔹 Геодезична дуга Струве;

🔹 Букові праліси Карпат та давні букові ліси Європи.

 

Світове визнання отримала і наша нематеріальна спадщина. До списків ЮНЕСКО увійшли:

 

✨ Петриківський розпис та кримськотатарський орнамент «Орнек».

 

🚨 У списку об'єктів, що потребують термінової охорони, перебувають козацькі пісні Дніпропетровщини та традиція приготування українського борщу. Це підкреслює, наскільки важливо сьогодні берегти ці живі традиції від зникнення.

 

Особливо болісно усвідомлювати, що через війну під загрозою опинилися Софія Київська, Києво-Печерська лавра та історичний центр Львова. Зруйновані музеї, пошкоджені храми й бібліотеки – це рани не лише на тілі України, а й усієї світової культури.

 

Захищати свою спадщину – означає захищати своє коріння. Попри всі випробування, українська культура продовжує жити й звучати. Бо наша спадщина – це наша пам’ять, наша сила і наш неповторний голос у великій світовій родині.🇺🇦✨

🇪🇺«Європейський смак: подорож країнами»🍷🧀🍝

Щороку у травні Україна разом із європейськими країнами відзначає День Європи – свято єдності, взаєморозуміння та спільних культурних цінностей. Для України це не лише символ партнерства з європейською спільнотою, а й нагадування про багатство культур, традицій і людських історій, що об’єднують народи Європи.

 

Кожна країна має свої звичаї, музику, архітектуру, літературу – і, звісно ж, кухню. Адже саме через традиційні страви часто можна найкраще відчути характер народу, його історію та спосіб життя.

 

Тож сьогодні ми запрошуємо у символічну кулінарну мандрівку Європою – своєрідний гастрономічний квест сторінками культурних традицій різних країн. Без валіз і квитків, але з цікавими фактами, ароматами уяви та атмосферою справжньої європейської подорожі.

 

🍕 Італія

Країна, де їжа – справжнє мистецтво. Саме тут народилася піца «Маргарита», створена наприкінці XIX століття на честь королеви Маргарити Савойської. Її кольори – червоний, білий і зелений – символізують прапор Італії.

Цікавий факт: італійці дуже серйозно ставляться до пасти – у різних регіонах існують сотні її видів, і кожен має своє традиційне призначення.

 

🥐 Франція

Французька гастрономічна традиція внесена до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Саме французи перетворили звичайний прийом їжі на витончену культурну традицію.

А ще круасан, який сьогодні вважають символом Франції, має австрійське коріння – його прообраз з’явився у Відні після перемоги над Османською імперією у XVII столітті.

 

🥨 Німеччина

Німеччина славиться не лише ковбасками та брецелями. Тут налічують понад 3000 видів і різновидів хліба – один із найбільших хлібних асортиментів у світі.

Цікавий факт: у багатьох німецьких містах досі працюють сімейні пекарні, рецепти яких передаються поколіннями понад сто років.

 

🧀 Нідерланди

Голландські сири – ґауда та едам – відомі далеко за межами країни. Сирні ринки в Нідерландах існують ще з середньовіччя і досі залишаються популярною традицією.

А ще голландці – одні з найвищих людей у світі, і дослідники частково пов’язують це з якісним харчуванням та любов’ю до молочних продуктів.

 

🔎Наша невелика «подорож» Європою – це можливість поглянути на культуру під іншим кутом: через смаки, родинні рецепти, традиції та історії, які століттями передаються від покоління до покоління.

 

Бо культура – це не лише книги й музеї. Іноді вона починається з теплого хліба, родинного рецепта та смаку, який пам’ятають покоління. 🇪🇺✨

🕯️Пам’ять про війну (історична вікторина)

8 травня в Україні відзначають День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Це свято у нинішньому вигляді Україна офіційно вшановує з 2023 року, приєднавшись до європейської традиції пам'яті. Це день не гучних святкувань, а спокійної пам’яті – про людей, чиї життя назавжди змінила Друга світова війна.
 
Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року з нападу нацистської Німеччини на Польщу. Уже 17 вересня, відповідно до таємного протоколу пакту Молотова — Ріббентропа, зі сходу в Польщу увійшли радянські війська. Саме цей пакт фактично відкрив шлях до поділу Європи між двома тоталітарними режимами.
 
Для України ця війна не була «далекою історією». Війна двічі прокотилася її територією. Мільйони українців воювали у складі різних армій, були вивезені на примусові роботи, пережили окупацію, Голокост, концтабори, бомбардування й голод.
 
За різними оцінками, Україна втратила у Другій світовій війні від 8 до 10 мільйонів людей – військових і цивільних. Було зруйновано майже 700 міст і 28 тисяч сіл. І за кожною цифрою – чиєсь життя, чиясь родина, чиясь незавершена історія.
 
Сьогодні історики все частіше наголошують, що пам’ять про війну виходить далеко за межі фронту й зброї. Вона живе в історіях звичайних людей: у листах, які так і не дійшли, у дітях, які надто рано подорослішали, у книжках, які доводилося ховати від окупантів, у вчителях, бібліотекарях і лікарях, які намагалися зберегти людяність навіть там, де війна її нищила.
Саме тому 8 травня в багатьох країнах Європи – це день пам’яті, а не тріумфу. День, коли важливо не повторювати гучних лозунгів, а чесно говорити про ціну війни.
 
📚Книги, щоденники, архіви й спогади допомагають побачити історію не як набір дат, а як досвід реальних людей. І, можливо, саме через знання пам’ять стає живою – без пафосу, але з відповідальністю.
 
Сьогодні ми згадуємо всіх, чиє життя забрала Друга світова війна, і всіх, хто пройшов крізь неї та зберіг пам’ять для наступних поколінь.
 
Історична вікторина до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом:

🌷Світло матусиної любові

Є слова, які людина вимовляє майже інстинктивно. І одне з перших серед них – «мама».
 
Мабуть, тому День матері такий популярний у світі. Це свято тримається на пам’яті, вдячності та простих речах, які створюють відчуття дому.
 
🇺🇦В Україні День матері відзначають у другу неділю травня. Офіційно свято було встановлене 1999 року указом президента, але сама традиція набагато старша. Ще 1928 року українки Канади вперше організували святкування, а наступного року, завдяки ініціативі громадської діячки Олени Кисілевської та Союзу українок, його почали відзначати у Львові та на Галичині.
 
Цікаво, що сучасний День матері з’явився завдяки одній людині – американці Анні Джарвіс. Після смерті своєї мами вона захотіла створити день, присвячений усім матерям. 1908 року відбулося перше офіційне вшанування, а вже 1914 року президент США Вудро Вільсон проголосив другу неділю травня національним святом.
 
Цікаво, що згодом сама Анна Джарвіс почала виступати проти надмірної комерціалізації свята. Їй не подобалося, що щирі слова вдячності поступово замінюють рекламою, листівками «для галочки» та обов’язковими подарунками. Вона вважала, що найважливіше – увага й особисті слова.
 
🌍У різних країнах День матері святкують по-різному.
У Японії колись дарували матерям червоні гвоздики – як символ ніжності та вдячності. У Великій Британії ще кілька століть тому існувала «Материнська неділя», коли люди поверталися додому до своїх матерів навіть із далеких міст. А в багатьох сучасних родинах головною традицією досі залишається дуже проста річ – провести день разом.
 
☝️Статистика підтверджує: День матері – один із днів із найбільшим навантаженням на телефонні мережі у світі: саме цього дня люди телефонують рідним частіше, ніж зазвичай. І, мабуть, це одна з найкращих традицій.
 
Бо насправді мамина любов рідко буває гучною.
Вона – у звичних речах:
у фразі «вдягни щось тепле»;
у повідомленні «як ти доїхав?»;
у рецепті, записаному на клаптику паперу;
у звичці хвилюватися навіть тоді, коли діти давно дорослі.
 
💛Мамині слова живуть у нашій пам’яті. Це як рідна домівка, де завжди затишно і куди хочеться повертатися.
 
І, можливо, найкраще привітання цього дня – не ідеальний подарунок, а кілька щирих хвилин поруч.
Подзвонити.
Обійняти.
Подякувати.
Поки є така можливість – це найважливіше.
 
📚До Дня матері: книги, у яких живе мамина любов

Є книги, після яких хочеться подзвонити мамі. Є історії, у яких материнська любов — не пафосна, а справжня: тиха, тривожна, турботлива, іноді складна, але дуже жива. 🥰
 
До Дня матері ми підготували для вас невелику, але дуже щиру добірку книжок. Вони різні, як і саме життя, але кожна з них – про те особливе світло, яке дарує нам мама.
 
💛 Для спільного читання та затишних вечорів
📖«Маленькі жінки», Луїза Мей Олкотт
Класична історія про родину, дорослішання й материнську мудрість. Образ Мармі – мами чотирьох сестер – уже понад сто років залишається одним із найтепліших у світовій літературі. Це книга про те, як любов і підтримка мами допомагають подолати будь-які життєві негаразди.
 
📖«Історія хлопчика Лева, який боявся залишатися без мами», Ольга Товпеко
Тепла сучасна історія про дитячу тривогу й особливий зв’язок між мамою та дитиною. Книжка допомагає просто та зрозуміло говорити з дітьми про емоції та страх розлуки, а батькам підказує правильні слова підтримки.
 
📖«Жменька тепла для мами», Сашко Дерманський
Зворушлива казка від улюбленого дитячого письменника про маленьку дитину, яка намагається зігріти свою маму в місті, де запанувала вічна зима. Це історія про те, наскільки сильною може бути дитяча любов і як навіть жменька тепла може творити дива.
 
💕Сучасна проза про складність почуттів та силу духу
📖 «Мене звати Люсі Бартон», Елізабет Страут
Це спокійна, але надзвичайно глибока історія про складні стосунки дорослої доньки з мамою. Лежачи в лікарні, Люсі згадує своє бідне дитинство та ту рідкісну, майже невисловлену ніжність, яка поєднувала її з матір'ю. Книга про те, як ми шукаємо любові та прийняття навіть у найскладніших обставинах і як мамин голос може зцілювати.
 
📖«Лемберґ: мамцю, ну не плач», Олена Чернінька
Сучасна українська книга, у якій гостро звучить тема матері й сина на тлі війни. Це історія про любов, тривогу, пам’ять і дорослішання цілого покоління, яке змушене захищати свою країну. Книжка вийшла у 2024 році у «Видавництві Старого Лева» і є надзвичайно актуальною для сьогодення.
 
📖«Розмальована мама», Жаклін Вілсон
Чесна й прониклива історія від популярної британської письменниці про складне життя двох сестер із мамою, яка має яскраві татуювання та ще яскравіші емоційні проблеми. Книга показує материнську любов через призму дитячого сприйняття: маму можна безмежно любити, навіть коли вона неідеальна, хаотична і сама потребує захисту. Це історія про дорослішання, відповідальність і те, що любов мами, навіть недосконала, є фундаментом для дитини.
 
🔴Класика про силу та трагедію материнства
📖 «Кохана», Тоні Моррісон
Приголомшливий і трагічний роман про рабство, у якому материнська любов постає як найсильніша і водночас найруйнівніша сила. Головна героїня наважується на страшний крок, щоб врятувати свою доньку від жахів рабства. Це книга про жертовність, яка межує з божевіллям, і про те, наскільки важкою та незабутньою може бути пам’ять про маму.

Мамин затишок у бібліотеці

💁‍♀️У сучасному місті батькам із малими дітьми часто бракує елементарних зручностей. Під час прогулянок або справ поза домом виникає просте, але важливе питання: де погодувати дитину, переодягнути її чи подбати про інші базові потреби? Відсутність таких умов обмежує мобільність батьків і змушує їх скорочувати час перебування поза домом.
 
🤱Саме тому кімната матері й дитини – не розкіш, а необхідна частина комфортного міського простору. Це місце, де можна спокійно подбати про малюка, не шукаючи випадкових і незручних рішень.
 
📚У бібліотеці естетичного виховання імені Олександра Довженка ми подбали про це і облаштували кімнату матері й дитини. До нас часто приходять батьки з маленькими читачами, і саме тому виникла потреба створити такий простір. Також у бібліотеці діє пункт незламності, тож ми прагнули зробити перебування максимально зручним для родин із дітьми. А це про турботу та зручність для кожного.

«Світ, який чує кожного» ♿️🤝

Щороку 5 травня світ відзначає Міжнародний день боротьби за права людей з інвалідністю. Ця дата нагадує про події 1992 року, коли люди з інвалідністю із сімнадцяти країн одночасно провели перший Загальноєвропейський день боротьби за рівні права і проти дискримінації. З того часу щороку, пʼятого травня, ця дата нагадує: рівність – не привілей, а право.
 
Цей день є важливим не лише для людей, які мають інвалідність, а й для суспільства загалом. Адже залучення людей з інвалідністю до усіх сфер життя громади створює очевидні переваги для громадянського суспільства та стимулює його розвиток. Суспільство визначається не тільки рівнем технологій чи економіки, а передусім – ставленням до тих, кому складніше. Суспільство стає сильнішим не тоді, коли всі однакові, а тоді, коли кожен – почутий.❤️
 
Але рівність починається не з гасел, а з волі та сили духу окремих людей, чиї історії ламають будь-які бар'єри .💪
 
👁️‍🗨️ Гелен Келлер: дотик, що змінив усе
 
Гелен Келлер народилася 27 червня 1880 року. Хвороба у віці 19 місяців позбавила Гелен слуху і зору. Вона не могла бачити, не могла чути. Але завдяки наполегливості та підтримці вчительки Енн Салліван, Келлер навчилася читати, писати й навіть говорити – через дотик. До семи років вона вигадала понад 60 різних знаків, щоб спілкуватися з сімʼєю. У 1904 році у віці 24 років Гелен з відзнакою закінчила коледж Редкліфф, ставши першою сліпоглухою людиною, яка здобула вищу освіту. Вона написала понад десять книг, об'їздила десятки країн, зустрічалася з президентами. Її історія – це не про подолання «неможливого», а про іншу форму сприйняття світу. Саму Гелен та її ставлення до життя надзвичайно влучно характеризує фраза: «Найкраще й найпрекрасніше у світі не можна побачити чи доторкнутися – це треба відчути серцем.»
 
🌌 Стівен Гокінг: розум без меж
 
Діагноз – бічний аміотрофічний склероз – поступово позбавив його можливості рухатися й говорити. Та це не зламало Гокінга. Він прожив ще понад 50 років після діагнозу (один із найдивовижніших медичних фактів), і за цей час змінив уявлення людства про Всесвіт. Хвороба прикувала його до крісла колісного та залишила можливість спілкуватися зі світом лише за допомогою синтезатора мови, однак вчений продовжував займатися наукою та вів активне громадське життя. Гокінг обіймав посаду Лукасівського професора математики в Кембриджському університеті – ту саму, яку за 300 років до того обіймав Ісаак Ньютон. Його книга «Коротка історія часу» стала бестселером, перекладеним десятками мов. Його життя – доказ того, що інтелект і допитливість сильніші за будь-які фізичні обмеження. Він казав: «Хоча над моїм майбутнім нависла хмара, на свій подив, я зʼясував, що тепер почав отримувати від життя більше задоволення, ніж раніше.»
 
🏊 Максим Крипак: сила волі, що гартується у воді
 
Максим Крипак народився 23 травня 1995 року в Харкові з вадою правої ноги – вона у нього значно коротша за ліву. Батьки наполягли, щоб їхній син плавав у секції для здорових дітей, нарівні з усіма. Результат – приголомшливий. Максим Крипак є одним із найтитулованіших спортсменів за всю історію Паралімпійської збірної України. Президент України Володимир Зеленський нагородив його званням «Герой України».
 
Україна традиційно входить до переліку лідерів Паралімпійських ігор, здобуваючи десятки медалей та стабільно входячи до топ-10 загального заліку. Їхні історії – про силу характеру, яка формує обличчя країни.
 
✋ Як говорити без слів і читати без зору
 
Світ, що чує кожного, починається з розуміння.
Жестова мова – це повноцінна мова зі своєю граматикою та структурою. Вона дає можливість людям із порушеннями слуху спілкуватися, навчатися, жити активно й повноцінно. В Україні існує українська жестова мова, яка відрізняється від жестових мов інших країн.
 
Шрифт Брайля – система рельєфно-крапкового письма, розроблена Луї Брайлем у 1824 році. Вона дозволяє людям із порушеннями зору самостійно читати книги, навчатися, орієнтуватися у просторі. Пальці стають очима – і це шлях до незалежності для мільйонів людей по всьому світу.
 
Різність – це сила
Суспільство стає сильнішим там, де є місце для кожного, де цінується унікальність, а не схожість.
 
Сьогодні – день нагадати собі: суспільство стає повнішим, коли бачить і чує всіх. І саме в таких просторах, як бібліотеки, школи, громади, народжується цей світ. Світ, який справді чує кожного.

📚Цікаві факти про нашу бібліотеку

У бібліотек є своя пам’ять. Вона – не тільки в книгах, а й у стінах, зустрічах, голосах читачів. Наша – не виняток.
 
Ось кілька фактів, які допоможуть побачити її трохи інакше.
 
📜Початок історії
Наша бібліотека відкрилася 1974 року. Вона починалася як звичайна районна бібліотека – без гучного імені, але з дуже простою і важливою місією: бути поруч із читачем. І, по суті, ця місія не змінилася й досі.
 
🎬Ім’я, яке зобов’язує
1984 року (у рік 90-річчя від дня народження митця) бібліотеці було присвоєно ім’я Олександра Довженка – одного з найвизначніших творців української та світової культури. Це ім’я – не просто формальність. Воно задає тон: тут цінують мистецтво, слово і глибину.
 
✨Місце з особливою атмосферою
Бібліотека розташована в районі, історично пов’язаному з культурним життям Києва та кінематографом. Поруч – простір, де творилася історія українського кіно. І це відчувається: у розмовах, у заходах, у виборі тем.
 
👨‍💼Довженко поруч
У бібліотеці діє історико-літературна експозиція, присвячена митцю. Це не просто куточок пам’яті – це місце, де школярі, студенти й дорослі відкривають для себе Довженка заново. І часто – вперше по-справжньому.
 
💫Бібліотека, яка живе
Сьогодні бібліотека – це не лише про книги.
Тут відбуваються:
 
✍🏼 творчі зустрічі з письменниками;
✂️ майстер-класи для дітей і дорослих;
📖 літературні читання;
🎭 тематичні події до важливих дат.
 
Це простір, де можна не тільки читати, а й говорити, слухати, створювати.
 
🏠︎Частина великої бібліотечної родини
Після адміністративних змін у Києві бібліотека увійшла до Централізованої бібліотечної системи Солом’янського району. Але попри всі зміни – вона зберегла своє обличчя. Ту саму атмосферу, заради якої сюди повертаються.
 
📖 Бібліотека – це завжди трохи більше, ніж книги. Це місце, де історія триває – щодня, разом із читачами.

На варті кордонів🛡️

Є служби, про які не завжди говорять щодня. Але саме вони першими зустрічають виклик – і тримають його.
 
30 квітня в Україні відзначають День прикордонника. Це свято людей, які стоять на межі – у буквальному сенсі. Вони першими бачать, хто приходить у нашу країну з миром, а хто – із загрозою.
 
Державний кордон – це не просто лінія на карті. Це безпека, відповідальність і щоденна робота, яка часто залишається непомітною. Прикордонники перевіряють, захищають, запобігають, реагують. І роблять це за будь-якої погоди, вдень і вночі.
 
Сьогодні їхня роль особливо відчутна. В умовах повномасштабної війни прикордонники разом із Збройними силами України тримають оборону, протидіють диверсіям, забезпечують контроль на кордоні та допомагають цивільним. Вони – серед тих, хто першими прийняв удар у 2022 році. І серед тих, хто продовжує стояти.
 
Це служба, яка вимагає витримки, чіткості рішень і внутрішньої дисципліни. І водночас – великої людяності.
 
📚Книги про службу, державу і захист:

🔹 «Аеропорт», Сергій Лойко
Художній роман, в основу якого покладено реальні події оборони Донецького аеропорту. Через долі військових і добровольців показано, що таке витримка, обов’язок і готовність стояти до кінця.
 
🔹 «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», Євген Положій
Книга, заснована на реальних свідченнях бійців, які пережили події Іловайського котла. Це чесна розповідь про війну, втрати і силу людського духу.
 
🔹 «Доця», Тамара Горіха Зерня
Події роману відбуваються 2014 року під час російсько-української війни на сході України – у Донецьку, де головна героїня, волонтерка, втрачає дім, роботу та ілюзії, але знаходить нові сенси і перетворюється з цивільної людини на воїна. Роман показує складний і трагічний період початку війни, коли українська армія майже не існувала й оборона країни трималася на запалі та відданості добровольців і волонтерів.
 
🔹 «Точка нуль», Артем Чех
Збірка есеїв про досвід служби в армії. Спокійна, чесна і дуже людяна розповідь про війну без прикрас.
 
🔹 «#Маріуполь #Надія», Надія Сухорукова
Блокадні мемуари маріупольської журналістки, яка вела щоденник під час облоги міста у березні–квітні 2022 року. День за днем вона фіксувала події в місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни – холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті. Це розповідь очевидиці про те, як люди намагаються зберегти людяність і надію там, де, здавалося б, не залишилося нічого, крім руїн.
 
🔹 «Маріуполь. Книга хоробрих», Руслан Давід
Незабутнє свідчення про подвиг бійців, які стали на захист своєї землі під час 82-денної облоги Маріуполя. Автор – учасник тих подій – розповідає про хоробрість братів по зброї та доблесть загиблих героїв: тих, чиї імена не стали медійними, але чий внесок був безцінним. Це історія про боротьбу, коли навколо лише вогонь, але всередині – незламна віра.
 
🔹 «Сліди на дорозі», Валерій Маркус (Ананьєв)
Перша художня книга українського письменника і військового Валерія Маркуса, частина подій якої відбувається на Донбасі під час російсько-української війни. Це роман-автобіографія, написаний від імені десантника, який пройшов запеклі бої літа 2014 року, – чесна розповідь про армійські будні, втрати, страхи і вибір, який доводиться робити щодня. Унікальність книги – близько 100 QR-кодів, розміщених по всьому тексту: вони ведуть до оригінальних відео- та фотоматеріалів, знятих на фронті у 2014 році, жоден з яких не є постановочним. Книга без прикрас – і водночас дуже людяна.
 
Ці книги – не лише про війну. Вони про людей, які беруть на себе відповідальність. Про тих, хто стоїть – навіть коли неймовірно важко.
 
🙏Сьогодні ми дякуємо прикордонникам.
За службу. За витримку. За спокій, який вони тримають для всіх нас.