🕊️Мир починається з людини

21 вересня відзначається Міжнародний день миру. Цей день, започаткований Генеральною Асамблеєю ООН 1981 року, спочатку був пов’язаний із днем відкриття її щорічної сесії. 2001 року ООН визначила 21 вересня як постійну дату Міжнародного дня миру та проголосила його днем глобального припинення вогню і ненасильства.
 
2026 року тема дня звучить так: «Invest in Peace – For Everyone, Everywhere, Every Day» – «Інвестуймо в мир – для всіх, усюди і щодня». ООН цього року говорить про так званих «щоденних творців миру» – людей, які своїми діями у громадах, школах, на роботі та в повсякденному житті допомагають долати розбіжності, підтримувати діалог і створювати умови для мирного співіснування.
 
Мир легко уявити символічно – як білого голуба, оливкову гілку чи дзвін. Але в реальному житті він складається з речей набагато буденніших.
 
Почути людину, яка думає інакше. Не принижувати того, з ким не погоджуєшся. Вміти говорити про складне без образ. Допомогти тому, хто поруч. Захищати людську гідність. Не поширювати неправдиву інформацію. Шукати можливість домовитися там, де це можливо.
 
У посланні до Міжнародного дня миру 2026 року Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш нагадує: мир включає безпеку, гідність, можливості, співпрацю, освіту, захист прав людини, діалог і переговори.
 
Для бібліотеки ця тема особливо близька. Адже бібліотека – це простір, де люди зустрічаються з різними думками, культурами, історіями та досвідами. Тут можна читати, слухати, ставити запитання, сперечатися про книжки й водночас залишатися уважними одне до одного.
 
📚Що почитати про людяність, надію і мир?
 
Ми зібрали невелику книжкову полицю, щоб говорити про ці теми через людські історії, а не через гучні заяви:

📖«Щоденник Анни Франк», Анна Франк
Особиста історія дівчини, яка писала свій щоденник під час нацистської окупації Нідерландів. Це книга про життя, яке продовжується навіть у надзвичайно важких обставинах, і про людську здатність зберігати внутрішній світ попри страх.
 
📖«Крадійка книжок», Маркус Зузак
Роман розповідає історію дівчинки Лізель у нацистській Німеччині. Серед страху й насильства в її житті залишаються книжки, дружба та люди, готові ризикувати заради іншого.
 
📖«Маленький принц», Антуан де Сент-Екзюпері
Книжка, яку можна перечитувати в різному віці. Її теми – дружба, любов, відповідальність, самотність і цінність людських зв’язків. Саме тому вона добре пасує до розмови про те, що робить наш світ людянішим.
 
📖«Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», Віктор Франкл
Книга про людську гідність, внутрішню свободу та пошук сенсу навіть у надзвичайно важких обставинах.
 
📖«Листи на війну. Діти пишуть солдатам», упорядниці Валентина Вздульська та Оксана Лущевська
Документальна книжка-білінгва, що містить листи українських дітей до військових. У них – слова підтримки, вдячності, надія та мрії про мирне майбутнє України.
 
📖«Квіти для Елджернона», Деніел Кіз
Роман про Чарлі Гордона, який проходить експеримент, покликаний змінити його інтелект. Історія порушує питання людяності, гідності, самотності та того, як ми ставимося до тих, хто від нас відрізняється.
 
Можливо, мир справді починається не з великої промови, а з конкретної людини. З її слова, вибору, готовності почути іншого і не додавати в цей світ зайвої ворожнечі.
 
А вже з таких щоденних вчинків поступово складається щось більше – довіра між людьми, взаємоповага і суспільство, у якому є місце для діалогу.
 
Миру нам. І нехай він буде не лише словом у календарі, а щоденною цінністю.🕊️

Михайло Драгоманов: історик, публіцист, мислитель 🪶

Сьогодні виповнюється 185 років від дня народження Михайла Драгоманова – історика, фольклориста, публіциста, літературознавця та громадського діяча, одного з ключових представників української інтелектуальної думки ХІХ століття. Він народився 1841 року в Гадячі на Полтавщині.
 
Драгоманов належав до людей, для яких освіта не обмежувалася однією дисципліною. Ще в юності його цікавили історія, географія, мови та античний світ. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету, він поєднував наукову роботу з громадською діяльністю. Згодом став одним із організаторів київської «Старої громади».
 
Важливу роль у його житті відігравала Європа. 1870 року Київський університет відрядив Драгоманова за кордон для наукового стажування. Він побував у кількох європейських містах, і ці подорожі дали йому можливість безпосередньо знайомитися з європейським науковим та культурним середовищем і порівнювати його з українськими реаліями.
 
Драгоманов активно працював із європейським інтелектуальним середовищем, публікувався за кордоном і прагнув знайомити європейську аудиторію з українською історією, культурою та суспільними питаннями.
 
Не менш важливою була його наукова робота. Драгоманов досліджував історію, народну творчість, фольклор і літературу, використовуючи історико-порівняльний підхід. Разом із Володимиром Антоновичем він підготував фундаментальне дослідження українських історичних пісень, перший том якого вийшов 1874 року.
 
1875 року Драгоманова звільнили з Київського університету, після чого він виїхав за кордон. У Женеві він став одним із центральних діячів української політичної еміграції та заснував українську друкарню. Там видавав збірник «Громада», який мав на меті поширювати матеріали для вивчення України, її історії та культури. Пізніше, з 1889 року, Драгоманов жив і працював у Софії, викладав у Софійському університеті.
 
Цікаво, що його вплив відчувався не лише в науковому чи громадському середовищі. Драгоманов був старшим братом Олени Пчілки та дядьком Лесі Українки. Його інтелектуальний вплив на племінницю був помітним, а сама Леся Українка мала широку самоосвіту й знала європейські та класичні мови.
 
Драгоманов багато писав – про історію, про культуру, про суспільство. Його тексти не завжди були простими чи беззаперечними навіть для сучасників, але його спадщина цікава саме цим: він мислив широко, порівнював Україну з Європою і говорив про майбутнє через освіту, культуру та слово.
 
Ця думка, висловлена в еміграції, добре передає його позицію:
 
«Українцям лишається йти своєю дорогою і працювати, працювати й працювати для свого народу, сподіваючись тільки на свої сили…»
 
Через 185 років після народження Драгоманова його ідеї й підхід до світу досі заслуговують на увагу. Він прагнув пізнавати Європу і водночас глибоко розуміти власну культуру.

Бібліотека і демократія: право знати📚🏛️

🗓️15 вересня – Міжнародний день демократії.

Слово «демократія» часто лунає у великих промовах і політичних дискусіях. Але якщо відкласти урочисті формулювання, залишається дуже проста річ: людина має право знати, мати власну думку і висловлювати її.
 
А щоб сформувати власну думку, потрібна інформація. Бажано – не випадковий допис із соцмереж, не заголовок, який змушує обуритися за три секунди, а можливість побачити різні погляди, перевірити факти, звернутися до надійних джерел і зробити власний висновок.
 
Саме тут бібліотека має значно більше значення для демократії, ніж може здатися на перший погляд.
 
5 речей, які бібліотека робить для демократичного суспільства 👥⚖️
 
✅1. Дає доступ до знань
 
Бібліотека існує для того, щоб знання не були привілеєм лише тих, хто може собі дозволити купувати всі потрібні книжки чи має доступ до великої приватної бібліотеки. Тут можна читати художню літературу й наукові праці, досліджувати історію, знайомитися з культурою, шукати інформацію для навчання або роботи.
 
Доступ до інформації – одна з передумов того, щоб людина могла самостійно орієнтуватися у світі. Стаття 19 Загальної декларації прав людини закріплює право кожної людини на свободу думки та її вираження, яке включає свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї через будь-які засоби й незалежно від державних кордонів. ЮНЕСКО також визначає доступ до інформації як складову фундаментального права на свободу вираження поглядів.
 
✅2. Допомагає критично сприймати інформацію
 
Сьогодні інформації не бракує. Навпаки – її стало стільки, що іноді найважче не знайти відповідь, а зрозуміти, чи можна їй довіряти. Хто автор? Звідки взялися ці цифри? Коли це було опубліковано? Чи є першоджерело? Що говорять інші надійні джерела?
 
Уміння ставити такі запитання – це інформаційна грамотність.
 
ЮНЕСКО розглядає медійну та інформаційну грамотність як сукупність навичок, що допомагають людині критично отримувати, аналізувати й оцінювати інформацію та контент, розпізнавати упередження й дезінформацію та відповідально брати участь у суспільному житті.
 
Бібліотеки також є одним із просторів, де такі навички можуть розвиватися: ЮНЕСКО прямо включає бібліотеки, поряд з іншими інформаційними ресурсами, до середовища, важливого для критичного громадянського залучення та роботи з інформацією.
 
✅3. Зберігає пам'ять
 
Демократичне суспільство потребує не тільки інформації про сьогодення. Воно потребує пам'яті. Книжки, газети, документи, фотографії, спогади та інші матеріали дозволяють повертатися до подій минулого й перевіряти, як усе було насправді, а не покладатися лише на чиїсь пізніші перекази.
 
Саме тому бібліотеки й архіви мають особливе значення: вони зберігають документальні свідчення, які допомагають наступним поколінням досліджувати минуле.
 
✅4. Дає можливість зустрітися з різними думками
 
Хороша бібліотека не повинна вчити користувача думати «правильно». Її завдання – дати йому достатньо матеріалу, щоб думати самостійно.
 
На одній полиці можуть зустрітися різні автори, епохи, жанри й погляди. Людина може погоджуватися з одним автором і категорично не погоджуватися з іншим. І це нормально.
 
Свобода думки починається там, де нам не нав'язують єдину дозволену відповідь.
 
Цей принцип відповідає підходу IFLA до інтелектуальної свободи. У документі IFLA «Statement on Libraries and Intellectual Freedom» йдеться про фундаментальне право людини на доступ до знань, творчих ідей та інтелектуальної діяльності, а також про відповідальність бібліотечної та інформаційної професії підтримувати принципи інтелектуальної свободи. IFLA також прямо пов'язує право знати зі свободою думки та свободою вираження.
 
✅5. Створює простір для розмови
 
Бібліотека – це більше, ніж книжкові полиці. Це також місце, де люди зустрічаються, слухають лекції, обговорюють книжки, дивляться фільми, знайомляться з історією та культурою, ставлять запитання і сперечаються – іноді дуже переконливо.
 
І, мабуть, саме в цьому є одна з найважливіших речей.
 
Демократія – це не коли всі думають однаково. Це коли люди мають можливість думати, говорити, слухати одне одного і робити власний вибір у межах прав і свобод інших.
 
Тому бібліотека має до демократії безпосередній стосунок. Не тому, що бібліотекар повинен переконувати користувача в якихось політичних поглядах, а навпаки – тому, що бібліотека допомагає людині самій шукати знання, перевіряти інформацію, знайомитися з різними поглядами й формувати власну думку.
 
Можливо, демократія починається не з гучних слів. Можливо, іноді вона починається з простого запитання: «А звідки ми це знаємо?»
 
А відповідь на нього цілком може чекати на бібліотечній полиці.
 
З Міжнародним днем демократії!
 
Нехай право знати завжди залишається не красивою декларацією на папері, а нашою щоденною реальністю.

🎬Українське кіно, яке варто подивитися хоча б раз

12 вересня 2026 року відзначаємо День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії, встановлене Указом Президента України 12 січня 1996 року. Його відзначають щороку в другу суботу вересня.
 
Українське кіно – це значно більше, ніж одне свято в календарі і кілька відомих стрічок. Це понад століття історії, різні покоління режисерів і акторів, пошуки власної мови та фільми, які варто переглядати й зараз.
 
💡Кілька фактів про українське кіно
 
🎞️Український кінематограф має дуже давню історію.
Уже на початку ХХ століття в Україні працювали кіновиробництва, а Одеса поступово стала одним із важливих центрів кінематографа. Історія одеського кіновиробництва бере початок від перших приватних кіноательє, що з'явилися в місті 1907 року.
 
🎥У 1920-х роках в Україні існувала власна система кіновиробництва.
1922 року було створено Всеукраїнське фотокіноуправління – ВУФКУ, яке об'єднувало кіновиробництво, прокат, кіноосвіту та кінопресу. Саме в цей період працювали Олександр Довженко, Дзиґа Вертов, Михайло Кауфман та інші митці.
 
🎨Українське кіно 1960–1970-х років подарувало особливе явище – українське поетичне кіно.
З ним пов'язують творчість Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та інших режисерів і митців. Довженко-Центр називає цей період одним із найважливіших в історії українського кіно.
 
🏆2021 року Довженко-Центр оприлюднив рейтинг 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
До нього увійшли стрічки від німого кіно 1920-х років до сучасних фільмів. Перше місце посіли «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, друге – «Земля» Олександра Довженка, третє – «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, четверте – «Плем'я» Мирослава Слабошпицького.
 
📚🎬А тепер – невелика кінополиця від бібліотеки.
 
Ми не будемо називати її рейтингом. Просто згадаємо кілька українських фільмів, які допомагають побачити різні сторони нашого кіно.
 
📽«Земля» – Олександр Довженко, 1930
 
Почнемо з класики. «Земля» – німий фільм Олександра Довженка про події, пов'язані з колективізацією в Україні наприкінці 1920-х років. У центрі – українське село, земля, праця, конфлікт між старим і новим. Але фільм не обмежується темою колективізації – у ньому багато про життя, смерть, природу і людину. «Земля» посіла друге місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно за версією Довженко-Центру.
 
📽«Тіні забутих предків» – Сергій Параджанов, 1964
 
Фільм за мотивами повісті Михайла Коцюбинського. У центрі історії – Іван і Марічка, представники двох гуцульських родів, які ворогують між собою. Їхня історія кохання розгортається на тлі гуцульського побуту, природи, звичаїв і вірувань. Фільм став однією з найвідоміших робіт українського поетичного кіно і посів перше місце у рейтингу Довженко-Центру.
 
📽«Камінний хрест» – Леонід Осика, 1968
 
Цей фільм створено за мотивами двох новел Василя Стефаника – «Камінний хрест» та «Злодій». Сценарій написав Іван Драч. Головний герой, Іван Дідух, збирається залишити Галичину й виїхати до Канади. Перед від'їздом він встановлює на горі кам'яний хрест – знак прощання зі своєю землею та домом. У рейтингу Довженко-Центру «Камінний хрест» посів п'яте місце.
 
📽«Вавілон ХХ» – Іван Миколайчук, 1979
 
Фільм створено за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». Події відбуваються в українському селі Вавілон у часи великих суспільних змін. Серед героїв – сільський філософ Фабіан, який спостерігає за тим, як змінюється звичний світ. У цьому фільмі є і гумор, і сум, і філософські роздуми, і своєрідний погляд на українське село.
 
📽«Плем'я» – Мирослав Слабошпицький, 2014
 
Сучасніше кіно – і зовсім інша кіномова. Головний герой Сергій потрапляє до спеціалізованого інтернату для людей із порушеннями слуху, де існує кримінальна організація, яку називають «Плем'ям». Фільм розповідає про його спробу знайти своє місце в цьому середовищі. Особливість стрічки – персонажі спілкуються жестовою мовою, а фільм не має звичних субтитрів чи закадрового голосу. «Плем'я» посіло четверте місце в рейтингу 100 найкращих фільмів українського кіно.
 
📽«Атлантида» – Валентин Васянович, 2019
 
Фільм переносить нас у майбутнє – 2025 рік, через рік після завершення війни з росією та повернення окупованих територій на сході України. У центрі історії – колишній військовослужбовець Сергій, якому доводиться пристосовуватися до світу після війни. «Атлантида» посіла 11-те місце у рейтингу Довженко-Центру.
 
📽«Мої думки тихі» – Антоніо Лукіч, 2019
 
І наостанок – стрічка, яка з іронією та без зайвого пафосу показує наше сьогодення. Звукорежисер Вадим отримує завдання записати голоси рідкісних українських тварин. Для цього він вирушає на Закарпаття, звідки сам родом. Разом із ним у подорож їде його мати, і поступово професійна поїздка перетворюється на історію про стосунки двох дуже різних людей. Фільм посів 20-те місце у рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
 
🎬 Сім фільмів – і майже сто років українського кіно: від німого кіно Довженка до сучасних історій, від гуцульських легенд до життя після війни, від екранізацій літератури до нових сюжетів.
 
Саме в цьому сила кіно: воно дозволяє не просто прочитати про час, а побачити його – через людей, пейзажі, голоси й деталі.
 
А якщо ви любите читати, то після деяких фільмів можна зробити ще одну цікаву річ – відкрити книгу, яка стала їхньою основою.
 
📚Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»
 
📚Василь Стефаник «Камінний хрест»
 
📚Василь Земляк «Лебедина зграя»
 
🎬 Дивіться українське кіно.
📚Читайте українських авторів.
💙 І відкривайте їх поступово – фільм за фільмом, книжка за книжкою.

🎬📚Довженко: слово і світло

12 вересня 2026 року відзначатиметься День українського кіно. Це професійне свято працівників кінематографії, яке щороку припадає на другу суботу вересня. Його встановлено Указом Президента України від 12 січня 1996 року № 52/96.
 
А якщо говорити про українське кіно ХХ століття, неможливо оминути ім'я Олександра Довженка.
 
Довженко був не лише режисером. Він писав, малював, створював сценарії та кіноповісті. І, мабуть, саме тому його кіно вирізняється: у ньому важливі не тільки сюжет і персонажі, а й світ навколо них – земля, вода, дерева, обличчя людей, світло, рух.
 
Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в Сосниці на Чернігівщині. За освітою він був учителем, але згодом його життя пов'язало одразу кілька мистецьких напрямів. Він працював художником-ілюстратором і карикатуристом, навчався в мистецьких закладах Берліна, а в середині 1920-х років прийшов у кіно.
 
Під час перебування в Німеччині Довженко відвідував лекції Берлінської академії вищої школи образотворчого мистецтва та навчався у приватній художній майстерні Віллі Гекеля. Повернувшись до Харкова, працював художником-ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК», де створював, зокрема, політичні карикатури. 1926 року переїхав до Одеси й розпочав роботу на кінофабриці ВУФКУ.
 
1926 року Довженко зняв комедію «Ягідка кохання», а згодом створив фільми, які зробили його відомим далеко за межами України: «Звенигора» (1927; прем'єра – 1928), «Арсенал» (1929) та «Земля» (1930).
 
Особливе місце серед них займає «Земля».
 
Це німий фільм про українське село кінця 1920-х років – про землю, працю, колективізацію, смерть і народження, про людину та природу. Сьогодні стрічку можна сприймати не лише як історичний документ своєї доби, а й як твір із дуже виразною візуальною мовою. Саме «Земля» стала однією з найвідоміших робіт Довженка й посіла друге місце в рейтингу найкращих фільмів в історії українського кіно за версією Довженко-Центру 2021 року.
 
Але окремо варто згадати літературну творчість Довженка.
 
Його «Зачарована Десна» – автобіографічна повість, у якій дитячі спогади, родина й природа Чернігівщини відтворені з особливою любов'ю та теплом.
 
Довженко постійно поєднував літературу й кіно: його проза має сильну візуальну сторону, а фільми – літературну глибину.
 
Його творчість стала одним із важливих джерел українського поетичного кіно. Хоча сам Довженко жив і працював значно раніше, ніж сформувалася назва цього мистецького напряму.
 
🎨А ще був Довженко-художник.
 
До приходу в кіно він працював як графік, створював карикатури, ілюстрації, плакати. Його художній досвід залишився помітним і в кінороботах: Довженко мислив не лише послідовністю сцен, а й окремими образами та композиціями.
 
Тому кожен кадр у його стрічках побудований за законами живопису – із чітким відчуттям світла та композиції.
 
Та говорити про Довженка лише як про «геніального режисера» було б занадто просто.
 
Його життя і творчість були суперечливими. Він працював у радянській кінематографічній системі, створював твори на її замовлення, переживав цензурний тиск і політичні переслідування. Його кіноповість «Україна в огні», написана як основа для однойменного фільму, викликала різку критику радянського керівництва, зокрема Сталіна, після чого твір був заборонений до публікації та екранізації.
 
Тому спадщина Довженка – це не тільки красиві кадри й твори, які всі знають зі школи. Це ще й історія митця, який намагався працювати в дуже складних обставинах і при цьому зберігав власне бачення.
 
Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 року.
 
Сьогодні ім’я Довженка добре відоме, але його твори варто відкривати заново – не тільки зі шкільних підручників.
 
Можна переглянути «Землю», перечитати «Зачаровану Десну», погортати його малюнки чи просто звернути увагу на те, як у його творах людина живе поруч із природою. І тоді стає зрозумілим, чому Довженко залишився важливою постаттю української культури. Він умів дивитися. А потім – перетворювати побачене на слово, малюнок і світло на екрані.
 
🎬З Днем українського кіно!
 
А який фільм Олександра Довженка ви дивилися? Чи, можливо, саме час познайомитися з його творчістю?
 
📚Читайте. Дивіться. Помічайте.

💡📚Що таке грамотність і чому вона важлива

8 вересня відзначають Міжнародний день грамотності. Його започаткувала ЮНЕСКО 1966 року, а відзначати цей день почали з 1967 року. 2026 року виповнюється 60 років від дня проголошення цієї міжнародної дати.
 
Але що таке грамотність?
 
Найперше ми думаємо про вміння читати й писати. І це справді її основа. Та сьогодні цього вже недостатньо.
 
Грамотна людина може прочитати інформацію, зрозуміти її, перевірити, поставити запитання й зробити власний висновок.
 
Наприклад, коли ми читаємо новину в інтернеті, важливо не тільки знати слова. Варто подумати:
 
🔹 хто це написав?
🔹 звідки взялася інформація?
🔹 чи є докази?
🔹 чи можна довіряти цьому джерелу?
🔹 чи не намагаються нами маніпулювати?
 
Тому грамотність пов'язана не лише з книжками та шкільними оцінками. Вона допомагає нам навчатися протягом життя, знаходити потрібну інформацію, спілкуватися з іншими людьми та приймати власні рішення.
 
Сьогодні ми щодня читаємо найрізноманітніші тексти: книжки, новини, інструкції, повідомлення, оголошення, дописи в соціальних мережах. Інколи це кілька сторінок, а інколи – лише кілька речень на екрані телефона. Але в кожному випадку важливо не просто прочитати слова, а зрозуміти, що саме нам повідомляють.
 
ЮНЕСКО визначає грамотність ширше, ніж просто вміння читати й писати. Вона включає здатність розуміти, тлумачити, створювати й передавати інформацію та користуватися цими навичками в різних життєвих ситуаціях.
 
💻Є й таке поняття, як цифрова грамотність. Це вміння впевнено й критично користуватися цифровими технологіями: знаходити, оцінювати, зберігати та передавати інформацію, спілкуватися й розв'язувати повсякденні завдання за допомогою цифрових засобів.
 
І це особливо важливо зараз, коли величезна кількість інформації доступна буквально за кілька секунд.
 
До речі, проблема грамотності у світі досі залишається актуальною. За даними ЮНЕСКО, у 2024 році близько 739 мільйонів дорослих у світі не мали базових навичок грамотності. Майже дві третини з них – жінки.
 
Міжнародний день грамотності нагадує про важливу річ: уміння читати, писати, розуміти інформацію й навчатися потрібне людині протягом усього життя.
 
І тут бібліотека відіграє свою роль📚. Ми допомагаємо знаходити книги, інформацію та надійні джерела. Допомагаємо навчатися новому. А ще підтримуємо цікавість до читання й нових знань. Бо вчитися можна в будь-якому віці.
 
А тепер невелика мовна розминка😊
 
Чи знаєте ви значення цих українських слів?
 
1. Ґречний
Це – ввічливий, чемний, шанобливий.
 
2. Вивірка
Це білка. Слово зафіксоване в українських словниках.
 
3. Плай
Гірська стежка. Слово відоме передусім у західноукраїнській мовній традиції.
 
4. Припічок
Горизонтальна площина перед отвором печі; також так називають лежанку біля печі.
 
5. Ґринджоли
Невеликі сани; також прості великі сани.
 
Скільки слів ви знали?😉
 
📖Читайте. Запитуйте. Перевіряйте. Вчіться.
 
Грамотність – це не про те, щоб ніколи не помилятися. Це вміння розуміти інформацію й самостійно робити висновки.

📚Книга і школа: історії навчання в літературі💡

Вересень – час початку нового навчального року. Та це ще й чудовий привід згадати, що школа в літературі ніколи не була просто будівлею, класом, дошкою та підручниками.
 
У книжках школа може бути місцем випробувань, дружби, перших перемог і поразок. А іноді найважливіші уроки герої отримують зовсім не за партою.
 
Школа колись закінчується, а навчання – ні. Можна закінчити школу, університет, отримати диплом – і все одно щодня чогось навчатися. Літературні герої нагадують нам про це по-різному: хтось вчиться за підручниками, хтось – через книжки, хтось – через дружбу, хтось – через власні помилки, а хтось отримує найважчі уроки просто від життя.
 
Мабуть, саме тому хороші книжки теж можна назвати школою – школою, де вчать помічати важливе, думати самостійно й краще розуміти інших📚.
 
Пропонуємо згадати кілька книжок, у яких навчання стає важливою частиною історії.

📖«Джейн Ейр», Шарлотта Бронте
 
Для Джейн школа-інтернат Ловуд стає одним із найважчих періодів життя. Там вона стикається з холодом, суворими правилами, нестатками й несправедливістю. Але саме освіта допомагає їй здобути незалежність: згодом Джейн сама працює гувернанткою. Це історія не лише про кохання, а й про те, як знання, праця та внутрішня гідність допомагають людині знайти власний шлях.
 
📖«Енн із Зелених Дахів», Люсі-Мод Монтгомері
 
Енн Ширлі обожнює вчитися – і зовсім не боїться зізнаватися, що хоче бути найкращою ученицею. Школа для неї – це нові друзі, суперництво, образи, примирення, помилки й перемоги. Енн поступово вчиться не тільки граматики чи географії. Вона вчиться розуміти інших людей, відповідати за свої вчинки та дорослішати. І, мабуть, одна з найсимпатичніших рис Енн – її щира цікавість до світу.
 
📖«Матильда», Роальд Дал
 
А ось Матильда – приклад дитини, яка любить книжки значно більше, ніж цього очікують дорослі. Дівчинка рано відкриває для себе світ читання, а згодом потрапляє до школи, де зустрічає і добру вчительку міс Гані, і страшну директорку міс Транчбул. «Матильда» нагадує: справжній учитель може помітити в дитині те, чого не бачать інші. А любов до книжок іноді стає для дитини справжнім способом відкрити світ.
 
📖«Диво», Р. Дж. Паласіо
 
Оґест Пуллман приходить до звичайної школи у п’ятому класі після років домашнього навчання. Для нього школа – це не просто уроки. Це перше велике випробування серед однолітків: знайомство, дружба, булінг, страх бути іншим і поступове прийняття. «Диво» говорить про дуже просту, але важливу річ: школа має навчати не тільки математики чи природничих наук. Вона має допомагати дітям залишатися людьми.
 
📖«Пеппі Довгапанчоха», Астрід Ліндгрен
 
А якщо хочеться подивитися на школу з гумором – варто згадати Пеппі. Вона не дуже схожа на зразкову ученицю й має власні уявлення про те, що, де і як потрібно вчити. Її зустріч зі школою перетворюється на одну з найкумедніших частин повісті. Але за жартами є цікаве запитання: чи завжди дитину можна навчити за одним-єдиним зразком? Пеппі показує, що допитливість і вміння дивуватися теж дуже важливі.
 
📖«Маленькі жінки», Луїза Мей Олкотт
 
Чотири сестри Марч – Мег, Джо, Бет і Емі – дорослішають у дуже непростих обставинах. Їхнє навчання відбувається не лише через книжки чи уроки. Дівчата вчаться працювати, долати власні слабкості, допомагати іншим, визнавати помилки, бути відповідальними та залишатися собою. Особливо цікава тут Джо – дівчина, яка мріє про літературу й письменницьку працю та не хоче підлаштовуватися під очікування суспільства.

🇺🇦Синьо-жовтий над парламентом💙💛

💡Сьогодні виповнюється 35 років від дня, коли синьо-жовтий прапор уперше замайорів над будівлею Верховної Ради України. Це сталося 4 вересня 1991 року.

 

Минуло лише одинадцять днів після проголошення незалежності України. 24 серпня український прапор урочисто внесли до сесійної зали Верховної Ради, але над куполом парламенту його тоді ще не підняли.

 

4 вересня це питання знову постало під час пленарного засідання. У стенограмі того дня збереглися виступи депутатів і тексти запропонованих постанов. Після обговорення Верховна Рада ухвалила рішення підняти над будинком парламенту національний синьо-жовтий прапор.

 

Під стінами Верховної Ради того дня зібралися люди, які вимагали, щоб український стяг з’явився над парламентом. Зрештою прапор підняли над будівлею.

 

Спочатку поруч із синьо-жовтим ще залишався червоно-синій прапор УРСР. Однак невдовзі його зняли, і над парламентом залишився український стяг.

 

На той момент синьо-жовтий прапор ще не був офіційно затверджений саме як Державний Прапор України. 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України дозволила використовувати синьо-жовтий прапор у протокольних заходах до прийняття Конституції України. А 28 січня 1992 року Верховна Рада України окремою постановою затвердила його як Державний Прапор України.

 

Сьогодні ця подія може здаватися цілком природною: над українським парламентом майорить прапор України. Але 4 вересня 1991 року це було рішення, за яке ще доводилося сперечатися й голосувати.

 

📜Історію таких моментів варто пам’ятати – не лише як сторінку календаря, а як частину шляху, яким Україна прийшла до своєї незалежної держави.

📚Дивовижний світ літератури✨

Презентація книжкової виставки сучасних українських письменників
 
Віртуальна виставка
 
🎓 Початок нового навчального року – це зошити, підручники, розклади й нові маршрути. І водночас це гарна нагода відкрити для себе нові історії. Адже книжка легко переносить у різні часи й місця.
 
В одній книжці на нас чекає Київ початку ХХ століття, де поруч із людьми живуть мавки, упирі та інша нечисть. В іншій – Станіславів минулої епохи, людські стосунки, прив’язаність і непростий вибір. Десь нас зустріне Львів 1990-х, десь – Донбас воєнних років, а десь – Крим, побачений очима людини, яка намагається зрозуміти власну історію та ідентичність.
 
Сучасна українська література дуже різноманітна. Вона може бути смішною й тривожною, легкою й болючою, реалістичною та фантастичною. Вона розповідає і про сьогодення, і про складне минуле, а інколи просто дозволяє насолодитися хорошою історією.
 
З нагоди початку навчального року ми підготували віртуальну книжкову виставку «Дивовижний світ літератури» – невелику мандрівку сучасною українською прозою та поезією.

📖«Інтернат», Сергій Жадан
 
Січень 2015 року. Донбас. Учитель Паша опиняється перед війною, яка вже не є чимось далеким і абстрактним. Йому доведеться перетнути лінію фронту, щоб забрати з небезпечного міста свого племінника. Це роман про вибір, страх, відповідальність і про те, де насправді починається дім.
 
📖«Фелікс Австрія», Софія Андрухович
 
Станіславів початку ХХ століття, дві жінки, чиї життя виявилися тісно переплетеними, і загадковий хлопчик Фелікс, поява якого змінює їхній світ. Історичний роман, у якому багато атмосфери старого міста, людських пристрастей, залежності, любові та свободи.
 
📖«За Перекопом є земля», Анастасія Левкова
 
Роман про Крим, історію, пам'ять і пошуки власної ідентичності. Це історія дорослішання й поступового відкриття складного світу, у якому переплітаються українська, кримськотатарська та інші культурні історії півострова.
 
📖«Доця», Тамара Горіха Зерня
Донецьк 2014 року. Життя головної героїні руйнується разом зі звичним світом, але саме серед війни вона поступово знаходить нову опору. Це роман про людську витримку, допомогу, відповідальність і здатність залишатися людиною навіть тоді, коли навколо все змінюється.
 
📖«Я бачу, вас цікавить пітьма», Ілларіон Павлюк
 
Похмурий психологічний трилер із детективною інтригою. Київського кримінального психолога Андрія, який пройшов війну в Афганістані, відправляють у віддалене селище, де зникає маленька дівчинка, а місцеві мешканці говорять про Звіра – серійного вбивцю.
 

📖«Лазарус», Світлана Тараторіна
 
Київ 1913 року в іншій реальності, де люди і міфічні істоти живуть поруч. Детектив, міське фентезі, українська міфологія та історичні мотиви сходяться в одному незвичному світі.
 
📖«Драбина», Євгенія Кузнєцова
 
Толік купує будинок далеко від своєї родини, сподіваючись нарешті пожити на власний розсуд. Але війна вносить свої корективи – мрія пожити в тиші руйнується, коли до нього приїздить ціла родина. Іронічна, тепла й водночас дуже сучасна історія про дім, близьких людей та те, від чого не втечеш навіть за тисячі кілометрів.
 
📖«Дім для Дома», Вікторія Амеліна
 
Львів 1990-х очима незвичайного оповідача – пса Дома. Історія родини, пам’яті, втрат і тих невидимих зв’язків, які поєднують людей, тварин і простір, у якому вони живуть.
 
📖«Список кораблів», Сергій Жадан
 
Шістдесят віршів про пам'ять, любов, втрати, людей і міста, які залишаються з нами. Це поетична книжка про тих, кого неможливо просто викреслити з власної історії.
 
📖«Ворошиловград», Сергій Жадан
 
Герман Корольов повертається на Луганщину, у край свого дитинства, після звістки про зникнення брата. Подорож поступово перетворюється на спробу повернути собі минуле, пам'ять і відчуття приналежності до місця, яке називаєш своїм.
 
📜 Десять книжок – десять різних світів.
 
Література дозволяє залишатися в своїй кімнаті й водночас опинитися в іншому місті, іншій епосі чи навіть у вигаданому світі. Вона ставить запитання про нас самих, про інших людей, про країну, пам’ять, дім і майбутнє.
 
Нехай новий навчальний рік почнеться не лише з підручників, а й із цікавої книжки. Можливо, саме вона надовго залишиться з вами.📚💙💛