Олександр Петрович Довженко

Родина

  …Скромний, красивий, мужній, мудрий, тихий і чистий, а найголовніше добрий Олександр Довженко народився у с. Сосниця Чернігівської губернії 10 вересня 1894 року в багатодітній селянській родині. Рід Довженків був давній і славився довгожителями: прабаба письменника прожила понад 100 років, дід помер столітнім.
   Батько, Петро Семенович, був хліборобом, рибалкою, смолярем, перевізником на Десні. Олександр Петрович захоплювався й пишався своїм батьком: «Багато бачив  я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово.

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все».
   Мати, Одарка Єрмолаївна, була дочкою ткача-художника. «Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди…» Сльози й сумні, журливі пісні Одарки Єрмолаївни – то виспіваний біль тяжких утрат: із її 14 дітей вижило лише двоє – Сашко і його сестра Поліна. 
    Однак попри всі страждання й горе, свою сім’ю Олександр Довженко описував так: «Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого. Дід, батько, мати, брати і сестри. І всі були добрі до людей».

В такій атмосфері серед рідних людей ріс Сашко – мрійливий хлопчик. «Мені здавалося, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах» - зазначив письменник у «Автобіографії».

Навчання
1903 рік  - почався навчальний період в житті Довженка. Батько віддав малого Сашка до 4 класної парафіяльної школи.

«Штани мені пошили нові з довгими холошами, і повели до школи, - згадував Олександр Петрович. – Учитель Леоній Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий і сердитий, очевидно, чоловік носив золоті ґудзики і кокарду. Він здавався мені величезним паном, не меншим од справника чи судді…

Я вчепився одною рукою в батькові штани, другою за шапку і хотів був сказати своє ім’я, та голосу не стало. Рот спустів і висох…

- Сашко, - прошелестів я.

- Александр! – гукнув учитель і невдоволено глянув на батька. Потім знов перевів на мене очі і задав мені найбезглуздіше і найдурніше питання, яке тільки міг придумати народний учитель:

- А как зовут твого отца?

- Батько.

- Знаю, что батько. Зовут как?...

- Ну скажи синку, як мене звуть. Кажи-бо не бійся, ну!

Я одчайдушно закрутив головою і так круто одвернувся, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батькові штани…

- Ну, кажи-бо не крутись. Чого мовчиш, ну? – батько хотів підказати мені своє ім’я, та, видно теж посоромився. – Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.

- Не развитой! – промовив нерозумний вчитель…

Було се в далекі старі часи, коли ми не мали ще здорового розуму. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу». 

Товариш Я. Назаренко у своїх спогадах писав: «За всі роки нашого навчання Олександр Довженко верховодив, але не вискакував наперед, не запобігав перед учителями, завжди тримався з гідністю. Із друзями поводився рівно, лагідно, вимогливо. Ніколи не намагався здатися кращим, ніж він був. Бадьорість, енергія й політ його думки підкоряли всіх».

По закінченні чотирикласної школи Сашко був зарахований до Сосницького міського чотирикласного  двокомплектного училища. «Навчання давалося мені легко, Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не зовсім розуміють, і тому їм здається, що я відмінник». 

У 1911 р. Довженко вступив до Глухівського учительського інституту, в якому він був наймолодшим учнем. 

Протягом 1914 – 1917 рр.., поки Олександр Петрович вчителював у Житомирі, викладаючи фізику, природознавство, географію, історію гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, він мріяв про університет і Академію художеств: мав неабиякий хист і потяг до малювання. 

З дитинства Довженко малював на папері, на саморобних дощечках, навіть на табуретках – це були коні, яблука, хати, його товариші, він сам. Він дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.

                                        Варвара

1917 рік змінив життя Олександра Довженка, 22-річного фахівця, красеня, який однаково легко й захоплено викладав кілька предметів. Природно, що на талановитого хлопця заглядалися всі молоденькі вчительки. Одна з них, Варя, виявилася найсміливішою – й запросила Олександра в гості. Ось як описав першу зустріч Варвари Крилової і Довженка письменник Іван Семенчук у романі «Невідомий Довженко»: «Зустрілися вони несподівано в дверях. Довженко стрімко крокував із класу. Мабуть, з уроку малювання: на пальцях правої руки сліди крейди – старанно витирав картатою хустинкою. Незнайомка виходила з учительської…

Що вразило молодого вчителя? Насамперед – очі: великі, променисті, і стільки них вогню, нерозтраченої сили, що й не запримітив, якого вони кольору. «Вольова дівчина, - мимохідь відзначив, - сильний характер». Симпатична, енергійна, життєрадісна.

Якимось щемливим смутком обдало від її вроди. Середнього зросту, струнка, з каштановим хвилястим волоссям, високе чоло й щоки ніжно-смагляві. Особливо ж очі… Зважився, заглянув: вони у дівчини світло-карі, пломінкі. Погляд теплий, усмішка доброзичлива».

Затишний будинок Крилових, із традиційними чаюваннями й грою на фортепіано Вариних сестер, справив на парубка найприємніше враження. Перед ним відкрився новий світ. Адже він народився в селянській сім’ї, і життя не встеляло його шлях килимами. Варя скорила його своєю дбайливістю й теплотою. Незабаром Олександр запропонував Варварі Семенівні стати його дружиною і, звичайно, дістав згоду. Вони побралися в 1917 році.

 Пошуки свого місця в житті

В тому ж році перенісши важку й невдалу операцію, Олександр Петрович вирішує продовжити навчання. Довженко вступає вільнослухачем на економічне відділення інституту. Його зараховують учителем 7-го Київського вище початкового училища. Водночас він – студент економічного факультету Київського комерційного інституту.

Вступив Довженко й до омріяної Академії художеств, але згодом залишив навчання в ній.

1919 р. приїздить до Житомира, де стає працівником губвійськомату, а також викладачем історії і географії.

З липня 1920 р. – секретар Київського губернського відділу народної освіти, зав. відділу мистецтва, комісар театру ім. Т. Шевченка.

1921 р. – виїздить на дипломатичну роботу до Варшави, а згодом і до Берліну, де бере уроки у професора Геккеля при Берлінській Академії мистецтв.

1923 р. повертається в тодішню столицю України, Харків, де працює художником-ілюстратором у редакції республіканської газети «Вісті ВУЦВК».

Олександр Петрович продовжує плідну й насичену роботу художника, але все більше й більше придивляється до кіномистецтва.

Протягом 1924 – 1926 років співпрацює з Всеукраїнським фото кіноуправлінням, а також створює рекламні кіноплакати, в яких уже виявлялись перші елементи екранної драматургії, режисури, принципи монтажу, сюжетобудування, композиції. Кінематограф уже тоді приваблював Олександра Петровича своєю синтетичністю, масовістю, дохідливістю сприйняття. «Я відчув інстинктом і збагнув розумом, що кіно і є той могутній засіб, через який я зможу в достатній мірі виявити себе як художник».

Нова професія

У 1925 році Довженко зробив першу спробу опанувати нове для нього мистецтво: як писав Микола Бажан, «О. Довженко тимчасово відклав пензля й олівця, взявши перо кіносценариста. Так народився новий кінематографіст».

1926 р. переїздить до Одеси, де працює режисером на кінофабриці.
У кіно прийшов людиною зрілою, з великим художнім досвідом, продовжуючи пошуки не тільки свого місця в житті, а й своєї сфери художньої творчості, своєї теми, героя жанру.

У цьому ж році вийшла перша комедійна кінострічка «Вася-реформатор» за сценарієм Довженка, у жовтні виходить короткометражна комедія «Ягідка кохання».

У наступному фільмі пригодницького жанру «Сумка дипкур’єра» Довженко виступив в ролі режисера і актора. Після перегляду цієї стрічки багато хто зрозумів, що українське кіно набуло в особі Олександра Довженка справжнього майстра.

У 1928 р. закінчився період роботи на Одеській кінофабриці фільмом «Звенигора», де незвично переплітається далеке минуле й сучасність.

Цього ж року відбуваються зміни в його особистому житті. Столична зірка, богиня, красуня двадцяти шести років привернула увагу Олександра Петровича. Це була Юлія Солнцева. Правильні риси обличчя, величезні чорні очі, чарівна посмішка. Від нової прими Одеської кінофабрики втратили розум одразу двоє – друзі Яновський і Довженко.

Обидва гарні, розумні, талановиті… Юлія Солнцева вибрала Довженка. ЇЇ вразив матеріал фільму «Звенигора». Вона, мабуть, перша зрозуміла, що Олександр Довженко – великий режисер. «Людина, що поставила такий фільм», - геніальна, - сказала актриса після перегляду.

Не бажаючи бути тягарем і розуміючи, що в його житті з’явилося інше кохання, Варвара Крилова сама відпустила Олександра Петровича, якого кохала безмежно. До того ж хвороба на туберкульоз колінного суглоба не давала їй спокою і вона почувалася ніяково поруч зі стрімким, енергійним та рухливим чоловіком. Знайомі родини казали, що Варвару не полишали думки про те, що буде заважати чоловікові. А коли жінка зрозуміла, що Довженко серйозно закохався, то сама пішла від нього, залишивши прощального листа:

«Дорогий, рідний, коханий мій!

Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше – те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому – стомлений, вкрай виснажений – маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жінчина милиця. О ні!

Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому.

Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго вічного.

Ти закохався, Сашко… Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням.

А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.

Прощай. Хай іде до тебе добро й щастя з Землі, з Неба, з Води!

Твоя навіки Варвара Довженко». 

Залишивши прощального листа вона від’їжджає з Одеси до Києва.

Робота на Київській кінофабриці

1928 року у Олександра Петровича починається період творчості на Київській кінофабриці, де створені були такі фільми, як «Арсенал», в основу якого покладено історичний факт: 26 січня 1918 р. в Києві почалося збройне робітниче повстання на заводі Арсенал, до якого приєднались робітники інших підприємств. Довженків «Арсенал» виростав з народного епосу, фольклорної поетики, руйнуючи усталені канони, штампи.

Наступним фільмом Довженка став фільм-епопея «Земля», який став візитною карткою українського радянського кіно. Сценарій Олександр Петрович написав за 2 тижні, бо хвилював його процес оновлення українського села. Земля і люди. Життя і смерть. Нове і старе. Ці три мотиви одночасно вплелися в нову кіноповість. У 1958 р. на Брюссельській всесвітній виставці «Землю» було названо серед дванадцяти найкращих фільмів «усіх часів і народів».

У 1932 р. Довженко знімає свій перший звуковий фільм «Іван», темою якого стало будівництво Дніпрогесу. 

У 1933 р. разом з О. Фадєєвим та Ю. Солнцевою здійснює подорож на Далекий Схід. Результатом поїздки стало створення звукової кінопоеми «Аероград».  

Великою подією у творчості Олександра Довженка став фільм «Щорс» - про героя громадянської війни Миколу Олександровича Щорса. Над створенням фільму Довженко працював 2 роки. На екранах з’являється 1 травня 1939 року.

Про свій фільм Довженко напише: « «Щорсу» я віддав весь свій життєвий досвід. Всі знання, набуті за дванадцять років роботи, знайшли в цьому фільмі своє повне відображення. Я робив його з любов’ю і великим напруженням всіх своїх сил, як пам’ятник народу, як знак своєї любові і глибокої поваги до героя великого українського Жовтня…»

За фільм «Щорс» О. Довженко був удостоєний Державної премії СРСР (1941 р.).

У вересні 1939 р. визволена Західна Україна та Західна Білорусія. Довженко хотів бачити все на власні очі, хотів усе зняти, саме тому терміново виїхав на Захід України із знімальною групою. В об’єктиві уваги режисера – мудрі старожили, старовинні церкви, унікальні пам’ятки культури. На документальних матеріалах О. Довженко разом зі своєю дружиною і асистентом Юлією Солнцевою створюють фільм «Визволення», який вийшов на екрани у липні 1940 р. Фільм було створено на Київській кіностудії одразу в двох варіантах – українською і російською мовами. 

У жовтні цього ж року Олександра Петровича призначили художнім керівником Київської кіностудії. Розповідаючи в інтерв’ю про подальшу роботу кіностудії, режисер сказав: «Ми будемо випускати особливо важливі у художньому й політичному відношенні фільми водночас українською і російською мовами»; також митець зазначив, що режисерам-початківцям кіностудія надасть усебічну допомогу.

Напередодні війни Олександр Довженко здійснює свою давню мрію – за однойменною повістю Миколи Гоголя він створює сценарій фільму «Тарас Бульба». Уже в травні 1941 року О. Довженко почав підготовку до постановки фільму, дав інтерв’ю про майбутній фільм газеті «Известия».

Але цій задумці не судилося здійснитися – почалася Велика Вітчизняна війна.    

Війна

23 червня 1941 року у пресі надруковано статтю О. Довженка «До зброї». 

Кіностудію евакуюють в Ашхабат, але Довженко, незважаючи на загострення хвороби серця, рветься на фронт, щоб побачити все на власні очі.

1942 р. перебуває на Південно-Західному фронті як військовий кореспондент. 

Для наближення перемоги Олександр Петрович використовує всі свої таланти: він виступає в радіоефірі, виголошує промови, друкує статті, пише вражаючі оповідання воєнної тематики. 

Пишучи про свої воєнні оповідання,     Олександр Довженко сумно пожартував: «На старості літ вирішив перекваліфікуватися на письменника». На той час були написані українською і російською мовами «Ніч перед боєм», «Відступник», «На колючому дроті», «Незабутнє». Подвиги на фронті, реальні трагічні факти, події, історії в тилу у ворога відразу ж ставали для письменника предметом глибокого осмислення, аналізу, узагальнення.

Початок 1943 року Олександр Петрович проводить у Москві. Він бере активну участь у роботі Комітету зі Сталінських премій, пише нові твори і друкує їх, стає спеціальним кореспондентом редакції газети «Известия» у визволених районах України, а також разом із Юлією Солнцевою Олександр Петрович працює над художньо-документальним фільмом «Битва за нашу Радянську Україну».

 Довженко – автор унікального літературного твору – «Щоденника». У щоденникових записах Олександра Петровича відчувається мистецький розмах думки, його любов до життя й краси, його захоплення гармонією, що її було не просто порушено, а майже повністю зруйновано:

«Війна стала великою як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде особливою темою мистецтва».

 У грудні 1943 р. в «Щоденнику» з’явиться запис: «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити, і що робити, і як і що думати,  щоб краще жилося по війні по закону божеському і людському. Дія починається поверненням на руїну родини».

Уже в Москві режисер завершує роботу над фільмом «Битва за нашу Радянську Україну». Фільм було показано не лише співвітчизникам, а й іноземним кореспондентам. Виступаючи перед ними, Олександр Довженко сказав: «Тут тільки одна сторінка з трагічної книги українського народу. Добре, звичайно, показати своїм друзям художній твір, що дає радість. Тут ви цього не побачите. Тут – горе, злоба, протест і нагадування про те, що людство так жити не може». 

Сорок третій рік був насичений подіями, Олександр Петрович був присутній у столиці України в день її визволення. У жорстоких умовах війни Довженко виявляє виключну мужність і працездатність: тільки за  1942 – 1943 рр. він створив 18 статей, 10 оповідань, п’єсу і кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум’яних літ».

У повоєнні роки створює художній документальний фільм «Перемога на Правобережній Україні», кіноповість «Мічурін.

Літературна робота

У травні 1949 р. Довженко починає нову сторінку своєї біографії – літературну роботу.

У березні 1950 р. Олександру Петровичу було присвоєно звання народного артиста Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.

Вершиною літературної творчості стала повість «Зачарована Десна» - автобіографічна лірико-філософська оповідь про становлення людини на зламі ХІХ – ХХ ст.

Здійснення задумів щодо створення фільмів за своїми сценаріями «Поеми про море», «Повісті полум’яних літ» не вдалося здійснити через раптову смерть, яка наступила 25 листопада о 23 годині 1956 року.

Задуми Довженка здійснила його дружина Юлія Солнцева. Після смерті свого чоловіка екранізувала його нереалізовані сценарії («Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна»),

створила музей у рідній Довженку Сосниці, добилася присвоєння його імені Київській кіностудії та вулиці,

відкрила меморіальні дошки у Києві та Москві, видала повне зібрання творів, заснувала Золоту медаль ім. О. Довженка.

Свої почуття Довженко виразив у «Щоденнику» 1952 р.: «Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю. Так, я люблю її, мою Юля, і з того щасливий. Хто послав мені цю любов?..»

Довженко – це ціла епоха в кіномистецтві, це невичерпне джерело натхнень для багатьох поколінь художників. Він був людиною, яка стала окрасою своєї доби, свого народу. Він був красивий у всьому – вродливий, розумний, щирий і людяний. Творчість Довженка… гімн українському народу. Всіма напрямками свого таланту Довженко спрямований до одного – возвеличити людину.